Артур Сайфудинов

Екстремізм – це явище присутнє кожній країні світу, адже незгідних з офіційною політикою людей, що здатні від слів перейти до діла, чимало. Виключенням не стали країни Європи, котрі донедавна вважались взірцем безпечності. За останні десять років величезна кількість емігрантів та біженців, тікаючи від переслідувань, утисків, чи у пошуках «кращого життя», звернули свій погляд на країни Західної Європи, як основний оплот демократії, свободи слова та віросповідання.

Якщо поділити термін екстремізм на три умовні рівні, де 3 – найнижчий, а 1 – найвищий, то градацію можна побудувати наступним чином:

ІІІ – проведення протиправної інтернет агітації, незаконне зберігання зброї;

ІІ – ідеологічний вандалізм (руйнування/псування пам’ятників та інших об’єктів), фанатичність до конкретних поглядів та прояв жорстокості стосовно них, мінування будівель;

І – посягання на територіальну цілісність, релігійний екстремізм, загроза життю держслужбовців, політиків, журналістів та громадських діячів;

Тож вірно зосередитись на найгостріших процесах, що притаманні не тільки Україні, а і ряду Європейських країн. А це наводить на думку, що зростанню екстремізму зазвичай сприяють: соціально-економічні кризи, різке падіння життєвого рівня основної маси населення, тоталітарні політичні режими з придушенням владою опозиції, переслідуванням інакомислення. При таких обставинах крайні заходи можуть стати для деяких осіб та організацій єдиною можливістю реально вплинути на ситуацію, особливо якщо зростають революційні настрої чи держава охоплена тривалою громадянською війною — можна говорити про «вимушений екстремізм».

Серед країн Європи слід виділити низку таких де сепаратистські настрої були притаманні протягом багатьох десятків років: Італія (Венеція), Іспанія (Каталонія, Країна Басків). В той же час в основі тих протистоянь часто лежать багатовікові образи, що супроводжувались вбивствами, грабежами, небажанням втрачати свою національну ідентичність та право на свободу віросповідання.

Наприклад, націоналістична партія «Ліга Півночі», яка представлена в Італійському парламенті, виступає за відокремлення півночі країни від дотаційного півдня. У березні 2014 року у регіоні Венето, центром якого є Венеція, провели неофіційний референдум. Під час нього 2,2 мільйона жителів, а це більше 60% виборців, висловилися за відокремлення. Тим не менше з 2014 по 2020 роки уже відбулось 5 спроб офіційного проведення референдуму, жодне з яких не змогло подолати 50% бар’єр через низьку явку населення. Тож сепаратистські настрої, хоч і менш гостро, але панують і на півдні Італії — за відокремлення виступають на острові Сицилія, де часто мафіозні клани мають великий вплив на державних чиновників та підприємців цього регіону, який здійснюється шляхом як підкупу так і залякуванням.

Ще одним прикладом є Іспанія, яка уже десятки років веде активну боротьбу із сепаратизмом. Проблемними для іспанського уряду є два регіони — Країна басків і Каталонія з центром у Барселоні. Після того як Каталонія ввійшла в склад Іспанії, вона намагалась відділитись від іспанського правління.

Бажання самовизначення має історичні, культурні, мовні та економічні причини. Більшою мірою, воно стосується мовного аспекту, так як каталонська мова є мовою регіону. З часу надання Каталонії автономії були створені державні та адміністративні структури, підтримувались засоби масової інформації. Все це сприяло як процвітанню регіону так і виникненню сепаратистських настроїв та підтримки каталонським населенням можливості виходу зі складу Іспанії. На цьому тлі іспаномовні та каталономовні сусіди, які проживали поряд, проявляли ворожість та нетерпимість один до одного, а також і члени однієї сімї, один з яких іспанець, а інший – каталонець, розлучались та втрачали родинні стосунки.

Парламент Каталонії прийняв декларацію, яка проголошувала Каталонію суверенним політичним і правовим суб’єктом, та заявив про намір провести референдум про вихід регіону зі складу Іспанії.

Методи боротьби з сепаратизмом набули серйозних форм через те, що процедура підготовки референдуму була досить не зрозумілою, не було виявлено джерела фінансування, заборонявся доступ до списків виборців. Іспанською владою було прийнято низку заходів, щоб уникнути референдуму, застосовувалися і силові методи розгону демонстрацій затримувались регіональні посадовці, блокувались сайти, конфісковувались агітаційні матеріали, проводились обшуки. І хоча сам референдум відбувся — його результати були сумнівними. Те, що в Каталонії вбачали пригніченням, в Мадриді сприймали як верховенство закону, захист національної єдності та збереженням цілісності держави. Європейське суспільство підтримало центральну владу Іспанії, оскільки такі прояви могли призвести до ефекту доміно — виникнення нових осередків сепаратизму та появи на карті світу нових невизнаних держав, що в цілому послабило би Європейський Союз.

Країна Басків в Іспанії теж однин із осередків здобуття незалежності земель басків від Іспанії та Франції. Очільником таких настроїв у Країні басків стала організація ЕТА, яка застосовувала терористичні методи у своїй боротьбі, вбиваючи іспанських політиків, журналістів, залякуючи мирне населення. ЕТА діяла спочатку як мирна організація щодо руху молоді за звільнення баскських земель, завдяки невідомим фінансовим вливанням переросла у терористичну організацію.

Аналізуючи вище наведені приклади, слід зазначити, що на фоні зростання рівня терористичної загрози у світі міжнародні і регіональні організації, національні уряди багатьох країн активно вживають додаткових заходів у сфері боротьби з тероризмом, спрямовують для цього додаткові ресурси. На міжнародному та регіональному (європейському) рівнях відзначається тенденція до поглиблення співробітництва у сфері боротьби з тероризмом. У першу чергу, це стосується питань обміну інформацією, покращення взаємодії спецслужб та правоохоронних органів, посилення контролю за перетином державних кордонів та протидії фінансуванню терористичної діяльності.

На національному рівні держави вживають додаткових заходів, спрямованих на профілактику тероризму, вдосконалюють антитерористичне законодавство, розширюють повноваження силових структур, надаючи їм додаткові інструменти, прагнуть покращити взаємодію та обмін інформацією між уповноваженими органами, створюють нові координуючі органи по боротьбі з тероризмом, посилюють відповідальність за участь у терористичній діяльності.

Також варто зазначити, що до чинників, без яких ефективна боротьба з тероризмом неможлива, варто віднести довіру населення до силових структур, здатність останніх запобігати терористичним атакам та високий рівень професійної підготовки кадрів.

Особливої актуальності набуває питання щодо участі збройних сил у боротьбі з тероризмом. Це обумовлено тим, що терористичні прояви часто набувають широких масштабів, і реагування звичайними силами безпеки у таких випадках є недостатнім та неефективним. Низкою країн вже передбачена можливість використання армії для боротьби з подібними явищами та врегулювання деяких внутрішніх конфліктів. Деякі країни лише розглядають таку можливість.

Не менш важливим напрямом антитерористичної діяльності є взаємодія і кооперація правоохоронних органів і спеціальних служб з науковими установами і дослідницькими центрами. Це сприяє розвитку існуючих та впровадженню інноваційних методів, засобів і систем, що використовуються у протидії тероризму.

За останній рік багато глобальних процесів пережили значні трансформації. Перш за все це викликано пандемією та її наслідками. При цьому, питання боротьби з екстремізмом залишилось, а його актуальність лише демонструє тенденції до росту. Зважаючи на те, що основні сили і ресурси держави тратять на боротьбу з вірусом та його наслідками, найближчим часом світ може зіштовхнутися з посиленням екстремістських настроїв та проявів, для яких політична і економічна криза світового масштабу виступає лише додатковим збудником.

Варто зазначити, що в подібній ситуації Україна навіть не намагається впроваджувати ефективні методи та інструменти, які б могли допомогти у протидії екстремістським настроям та боротьбі з ними. За останні двадцять років на розгляд до Верховної Ради було подано декілька законопроектів щодо врегулювання діяльності за даним напрямом, але жоден з них так і не був підтриманий.

Досвід останніх шести років демонструє, що проблема екстремізму в Україні інколи стоїть більш гостро ніж у вище приведених прикладах Іспанії чи Італії. Більше того, останні події в регіонах демонструють умовну феодалізацію окремих областей, де представники місцевого самоуправління відмовляються виконувати накази центральної влади. Подібні відверто сепаратистські тенденції лише набирають обороти, а без конструктивної реакції вони загрожують більш серйозними наслідками ніж просто відмовою від введення карантинних обмежень.

З іншого боку, складається враження, що центральна влада просто закриває очі на подібні тенденції та не збирається приймати жодних дієвих рішень щодо боротьби з екстремістськими проявами в усіх можливих проявах.

Звичайно, у такій ситуації виникає абсолютно логічне питання: а чи потрібно весь час шукати зовнішнього ворога, якщо держава не помічає внутрішньої загрози, яка є не менш небезпечною?

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here