Левицкий фотоВіктор  Левицький,  філософ, релігієзнавець, кандидат філософських наук, директор Українського інституту стратегій глобального розвитку і адаптації

Ретроспективно проглядаючи ці п’ять років, після лютневих подій 2014 р., згадую вересень 2005 року. Саме тоді почали відбуватися події (або про них почали говорити), що по кінцевому рахунку стали могильником надії. Надії, що була пов’язана з новим Президентом, надії на покращення долі простого українця, надії на те, що майдан мав сенс, що попереду нове життя: гідне та справедливе. Корупційний скандал так і залишив цю надію в числі тих, що не збулися. Деяких з його фігурантів вже немає в живих, деякі посіли ще вагоміші посади, інші були позбавлені мандату довіри народом. Десятеріччя потому на зміну старим фігурантам подекуди прийшли нові. Не змусили на себе чекати й нові борці з «раковою пухлиною демократії». Однак, проблема корупції як була головною протягом всього цього часу, так, як з’ясувалося, нічого й не змінилося: деінде (та й то не усюди) змінилися діючі особи, а принципи ні – принципи залишилися інваріантними.

Тільки слід зауважити, що на дворі не 2005 рік і виклики, які стоять перед державою, далекі від тих загроз, яку являла на той час для деяких можновладців широка коаліція та вірогідність трьохсот депутатів в її складі. Мабуть, моветоном буде нагадувати про війну, що йде на сході країни, про втрату частини територій, про переддефолтний стан, про гривню, про платіжки, про ОВДП (облігації внутрішньої державної позики) про, про, про…

У той же час ми продовжуємо заспокоювати самі себе, що в того всього тільки одна причина, що нам заважають рухатися обраним курсом, що треба трішечки почекати та остаточно перемогти ворога, а там все вже буде гаразд. Виглядає, що з такою риторикою навряд. Здається, ми так і не зрозуміли головного, так і не відійшли від тих методик, що привели країну в таке (катастрофічне) становище. Завжди легше використовувати систему на свою користь, чим намагатися змінити її на краще. Проте у будь-якої системи (навіть у такої потужної як держава) є свій потенціал міцності, і багато що вказує на те, що він вичерпується.

Однак, не критичні ремінісценції є метою цього нарису. Очевидно час вимагає іншого. Необхідно осмислити сучасну ситуацію у всій її тотальності та почати діяти. Українська нація не перше десятиріччя та навіть сторіччя прагне до побудови громадянського суспільства, показуючи приклади «змін знизу», якщо ці трансформації нема кому робити «нагорі».

Тож, враховуючи помилки минулих часів, потрібно прийти до прийняття певних стратегій, що не дозволять повторити ці хиби. У першу чергу, прописування таких сценаріїв потребує декілька вимірів соціальної реальності, де вони є найнеобхіднішими. Разом з тим, слід зазначити, що запропонована спроба розібратися в сучасній ситуації виходить за офіційний атитюд та ставить завданням подивитися ширше, не вдаючись до «затверджених» формул, щоб пояснити будь-яке явище. Приклади цього і без того стали чи не мейнстрімом не тільки політичного, але, на жаль, і наукового дискурсів.

Таким чином, метою цієї розвідки є, з одного боку, неупереджено розглянути причини, що призвели до сучасного стану речей, з іншого – не дати остаточні рецепти для вирішення всіх проблем, однак, враховуючи «уроки» минулого, в загальних рисах продумати ті траєкторії, якими слід рухатися, щоб уникнути тих похибок, які мають катастрофічні наслідки сьогодні.

Отже починати треба з головного та в той же час, здається, вже очевидного. Країна потребує консолідуючої ідеології, необхідно відмовитися від взаємних звинувачень та від продовження протиставлення однієї частини України іншій – це шлях, який привів нас до актуальної ситуації, а при збереженні цієї практики – далі може бути тільки гірше. У будь-якій частині нашої держави людина повинна відчувати себе громадянином, причому без жодних поділів на «сорти». Якщо закон передбачає соціальні гарантії всім громадянам України – значить всі повинні мати рівні можливості їх отримати, якщо Донбас сьогодні є болючим місцем всієї країни – слід думати, як реінтегрувати його до України, а не намагатися відрізати, як чужорідне тіло, вдаючись до всіх видів блокад. Кожен мусить відчути себе українцем.

Слід зауважити, що антагоністична риторика була дуже популярною та дієвою протягом всього періоду незалежності: з екранів телевізорів увесь час лякали одну частину України іншою, змальовуючи апокаліптичні сценарії, у разі приходу до влади тієї, іншої інферналізованої половини. Кожної виборчої кампанії цей інструмент використовувався як потужний мобілізаційний чинник – і майже завжди він спрацьовував. За рахунок цього еліти ділили владу, а країна все більше дезінтегрувалася. Наслідки цих процесів можна дуже чітко бачити сьогодні. Проте найстрашніше те, що, відчуваючи наслідки такої риторики, політики все одно не можуть (не хочуть) від неї відмовитися. Цілком зрозуміло, що це дуже дієвий та потужний інструмент – однак кінцевий результат цього процесу – втрата державності: сучасні події дуже переконливо вчать цьому.

Отже, країні потрібна консолідуюча ідеологія, яка максимально інтегрує всі регіони України, поважає їх відмінності та засуджує антагоністичне протиставлення одних частин держави іншим. Без цього майбутнє виглядає вельми туманним. У розрізі цієї проблематики може постати питання: на базі чого може бути вибудувана така ідеологія? Відповідь можна спробувати знайти в контексті як найновіших розробок нашого інституту, так і закордонних авторів. Резюмувати головну ідею цих та подібних досліджень можна наступним чином. Перебуваючи на постсекулярній стадії, світ увійшов у нову фазу глобалізаційних процесів: відтепер конкурують не тільки фінанси, економіки, технології чи зброя. На передову цієї конкуренції виходять цінності – змагаються відтепер й аксіології. Треба зрозуміти, що усвідомлення цієї диспозиції дає змогу правильно зорієнтуватися в сучасному світі та адекватно відповідати на футуристичні виклики. Тож, питання щодо національної самоідентифікації, національних цінностей виходять на перший план. Відтак будь-яке ігнорування власного минулого робить державу менш конкурентоспроможною на міжнародній арені, забираючи аргументи в рамках міжцивілізаційного (-культурного, -державного) діалогу. Формування ідентичності навколо національних святинь (Софія, Києво-Печерська Лавра тощо) та вузлових моментів історії (Київська Русь, Запорізька Січ, Гетьманат) дозволяє її консолідувати та адекватно відповідати на виклики сучасності. Без відвертого та неангажованого погляду у минуле з відмовою використання його в партикулярних цілях сучасного протистояння неможливо бути повноцінним дієвцем теперішнього міжнародного співтовариства.

Повинен бути запроваджений мораторій на упереджений перегляд минулого. Як закликав радянський філософ Е. Ільєнков: «Вивчай минуле не тільки з боку його плюсів, але й з боку неподільно пов’язаних з ним мінусів, тобто не ідеалізуй минуле, а об’єктивно його досліджуй». Потрібно чесно визнати своє минуле: там де була спільна історія з Росією – відверто про це сказати, щиро засвідчити ті спільні джерела, з яких в рівній мірі черпають свою ідентичність наші нації (мабуть, і білоруська також). У той же час зауважити на різні способи їх екзистенцій та актуалізації в сучасному світі. Але це потрібно визнавати, а не замовчувати чи перекручувати. Країна сьогодні не в тому стані, щоб дозволяти собі такі експерименти. Без міцної національної самоідентифікації на засадах національних же цінностей, що походять з сивої давнини, не може бути єдиної консолідуючої ідеології, а без неї неможливо бути самостійним актором сучасної історії.

У міркуваннях про консолідуючу ідеологію, виокремлюється ще одне суміжне проблемне поле. Як було зазначено вище, антагоністична риторика має неабиякий мобілізаційний та рушійний потенціал, проте, ціна, яку доводиться платити згодом за її використання, виявляється надмірно високою. Навіть, незважаючи на воєнні наслідки застосування, продовжує використовуватися методика демонізації одних регіонів та протиставлення їх іншим. Найсумніше в цій ситуації те, що робиться це заради партикулярних цілей певної групи, що бореться за владу. Тому висвітлення актуальних подій в медійному просторі абсолютно корелює з інтересами тієї чи іншої групи.

Отримуємо трагікомічну ситуацію: кожна з конкуруючих за владу груп має свої медіа-ресурси й через них подає власну версію найгарячіших новин. Що принципово важливо, йдеться тут не про плюралізм думок, які по-різному інтерпретують події, а глядач повинен, розібравшись, вибрати найбільш адекватну та істинну. Йдеться про формування власних дискурсів, які не кореспондуються один з одним та, найголовніше, претендують на недискусійну істинність власної інтерпретації. Тобто цей дискурс, як міфічна свідомість, описує всю повноту реальності та намагається так формувати уявлення, що навіть питання про істинність цього наративу виглядає безглуздим. Якщо ти всередині цього дискурсу – ти не можеш задаватися такими питаннями, якщо ти поза цією реальністю – тебе сміливо можна ігнорувати, бо ти представляєш не гідну (інфернальну) частину реальності.

Тому такий важкий сьогодні діалог та примирення всередині суспільства, бо люди мають не протилежні думки стосовно одного предмету, а перебувають в різних реальностях, мешкають у різних просторах смислів. Отже, з одного боку, цей діалог вельми утруднений, тому що людина б’ється за межові горизонти власної ідентичності (за вимір смислів), з іншого, з цих же причин, раціональні аргументи в такій боротьбі перестають спрацьовувати, бо в разі програшу мова йде про втрату самості.

Таким чином, повертаючись до консолідуючої загальнонаціональної ідеології, треба виступати з ініціативою законодавчої заборони антагоністичної пропагандистської риторики, що протиставляє одні регіони країни іншим, одних українців – другим. Засоби масової інформації та їх власники повинні нести відповідальність за розпалювання внутрішньодержавної ворожнечі. Вони отримують миттєві вузькокорпоративні дивіденди, а сплачує за цими рахунками вся країна та, на жаль, вже не один рік.

Інша сфера, якої необхідно торкнутися, на відміну від попередньої, походить з цілком матеріального виміру: мова йде про економічну політику держави й ті тенденції, що є домінуючими сьогодні та які потрібні країні в майбутньому. Нажаль, протягом достатнього часу головними перемогами в цій сфері були тільки звіти про те, що все ж таки вдалося отримати черговий транш від міжнародних фінансових інституцій. І це на тлі звітів Держкомстату про постійне зменшення обсягу промислового виробництва та падіння ВВП. Економіка країни живе в циклі від траншу до траншу; якщо програма кредитування буде призупинена, або загальмує, державу, яка й без того перебуває в кредито-залежному стані, чекає економічний (а після цього і не тільки) колапс.

В той же час бюджет приймається, з одного боку, в такій редакції, що задовольняє міжнародних кредиторів, що й не дивно, враховуючи їх вплив на життєдіяльність української економіки, з іншого, продовжують працювати правила лобізму, що відстоюють не загальнодержавні інтереси, а зацікавлення певних промислово-фінансових груп.

Головне, що характеризує економічну ситуацію останніх років – це відсутність єдиної економічної стратегії. Тож, для започаткування цієї дискусії пропонується декілька думок, що можуть бути корисними. Очевидно, перше, що необхідно педалювати, це відмову від витрачання державних запозичень на покривання поточних видатків. Гроші ці повинні бути спрямовані на модернізацію та розвиток промисловості, яка завтра почне заробляти нові гроші. Слід обрати певні галузі виробництва, які можуть стати драйверами економічного росту. Серед таких галузей мають бути наукоємні (ІТ-технології, альтернативна енергетика, логістична інфраструктура, машинобудування тощо) галузі з генерацією високої доданої вартості. Найбільша увага повинна бути приділена тим сферам, в яких максимальна додана вартість та високий рівень переробки.

Спрощуючи, можна сказати, що метою має бути не збільшення експорту пшениці, а експорт борошна, а ще краще, макаронів. На кожному з етапів переробки формується додана вартість, яка залишається в Україні та стимулює розвиток інших, суміжних галузей. Тож, ці галузі, які будуть обрані як національний пріоритет, повинні отримати державну підтримку у вигляді податкових пільг чи державних (більш дешевих) інвестицій, чи митних бар’єрів для аналогічного імпорту. Це вже питання дискусійне та досить технічне. Головне, що потрібно зробити – обрати такі галузі та стимулювати їх розвиток з метою побудування в Україні розвинутої економіки постіндустріальної доби, і це повинно стати частиною національної економічної стратегії.

Іншою точкою росту може бути кооперація. Україна в мирний час виглядає дуже привабливою країною для інвестування. Це пояснюється і географічним положенням, і освіченим працелюбним населенням, і досить ємким ринком збуту, і багатьма іншими чинниками. В такому разі вельми важливо, щоб у країну приходили не тільки капітали, а й технології. Зайве говорити про все більшу важливість технологій майже у всіх галузях виробництва. Тож прихід інвестора з розвинутими технологіями повинен підтримуватися на всіх рівнях державної влади. Розвиваючи міжнародну кооперацію та запрошуючи іноземний капітал, країна отримує не тільки інвестиції, створення робочих місць, збільшення податків тощо, а й дістає найновіші технології, які автоматично переносять її на інший рівень технологічного устрою. Ще однією невід’ємною перевагою цієї тактики є диверсифікація ризиків, бо підприємство, що є частиною великої системи, завжди більш стабільне, захищене та  більш конкурентоздатне та більш прибуткове.

Виходячи з цього, логічною виглядає багатовекторна економічна політика. Торгувати потрібно з усіма, з ким це вигідно економічно і не прагнути потрапляння в економічні союзи будь-якою ціною, навіть, за рахунок відмови від національних економічних інтересів та руйнування певних галузей промисловості. Дуже красномовним прикладом в цьому контексті є національна вугільна галузь, та неймовірно «вигідні» поставки вугілля з Пенсильванії. Економічна політика повинна відстоювати інтереси вітчизняного виробника та бути спрямованою на підвищення його конкурентоспроможності.

До загальних рис дискусії навколо національної економічної стратегії можна багато чого ще додати: починаючи від створення держкорпорацій (ресурсних, логістичних, сільськогосподарських тощо), щоб не тільки податки, а й прибутки залишалися в державній казні; продовжуючи тотальною модернізацією виробничого комплексу і закінчуючи ринком землі. Україна – це багата країна з багатьма різноманітними ресурсами (від природних до логістичних та трудових). Головне, щоб була економічна стратегія, яка ставить метою розвиток країни, яка відстоює національні інтереси та дбає про покращення життя простих громадян. Наявність такої стратегії – запорука переходу країни з числа позичальників в ряди повноцінних гравців на світовій економічній арені з чітким розумінням свого місця в міжнародному поділі праці.

Таким чином, найбільш актуальними сьогодні для країни є конструктивні дії в двох вимірах. По-перше, для збереження державності як такої, для отримання можливості протистояння новим екзистенційним викликам, країні потрібна консолідуюча ідеологія, яка дозволяє ідентифікувати всі регіони України як українські – незалежно від миттєвих тактик та цілей. Всі громадяни країни повинні мати рівні права та повагу, а свідоме протиставлення одних українців іншим повинно визнаватися за злочин.

По-друге, якщо країна хоче вистояти перед викликами економічного порядку, повинна бути прийнята стратегія економічної політики, де національні інтереси та інтереси вітчизняного виробника мають бути вирішальними. Звертання уваги до галузей-локомотивів, наукоємні технології, кооперація тощо дозволять зміцнити економіку держави та вивести її на принципово інший якісний рівень, що дозволить їй бути конкурентоспроможною на світовій арені.

Зазначені зміни повинні проводитися невідкладно і бути максимально системними, кожний крок яких повинен бути частиною реалізації загальної спільної національної стратегії.

 https://uisgda.com

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here