Володимир В'ятрович висловив думку, що "польські політики сприймають кроки на зустріч як стимул для подальшого тиску".
Навколо другого комюніке польських та українських істориків розгорівся скандал. Зокрема, і через те, що чимало українських істориків не згодні з певними суперечливими пунктами документу. Наприклад: "Проголошення самовільно визначених кордонів, передусім оголошення в 1918 році утворення Західноукраїнської Народної Республіки призвело до початку війни за Львів і Східну Галичину". Тобто, нібито йдеться про те, що українці винні в тому, що їх окупувала Польща.
Головна ідея цього документа полягає в тому, що якби українці не прагнули до незалежності, польсько-українські конфлікти не виникали б, і ми могли б спокійно співіснувати, як добрі сусіди.
Ви зазначили, що деякі історики мають іншу думку, тому я хочу акцентувати увагу на тому, що навіть ті історики, які раніше підтримали цей текст, тепер висловлюють незгоду. Зокрема, наші колеги Микола Кучерепа та Ігор Гирич вирішили відкликати свої підписи.
Здивування пана Ярослава Грицака викликало те, що він почув про свою недостатню увагу під час вивчення цього документа. В інтерв'ю для ваших колег він зазначив: «Так, ми помітили в ньому певні моменти, але вирішили їх проігнорувати, адже нам потрібен якийсь компроміс».
Вибачте за таку аналогію, але це нагадує мені ситуацію, пов'язану з домашнім насильством: я закривала очі на проблеми, бо прагнула зберегти родину.
Якщо підійти до цього документа з усією серйозністю, то, відверто кажучи, мені не зовсім зрозуміло, в чому полягає його суть, яка його мета та якове його призначення.
Коли мова йде про історичні дебати, стає зрозуміло, що вони мають велике значення. Дискусії, в яких беруть участь експерти, є надзвичайно важливими, і не завжди необхідно досягати певної угоди. Адже консенсус — це більше політичний аспект, ніж історичний.
Зображення: кадр з відео Володимира В'ятровича.
Як можна досягти порозуміння щодо польсько-українського конфлікту, коли польські історики стверджують, що, наприклад, 11 липня 1943 року УПА одночасно атакувала понад 100 населених пунктів протягом дня і ночі? Я заперечую цю інформацію і стверджую, що немає жодних документальних підтверджень такої масової операції. Більше того, я доводжу, що українська повстанська армія не мала необхідних сил для здійснення такого масштабного наступу в той період.
Так от, який тут можливий консенсус? Між істориком, що спирається на свої факти, і тим, хто вважає свою версію правдивою. Де тут шукати середини? Зійдемося на 50? Історія не передбачає середини, тому що історична правда не є між правдою і брехнею. Тому, чесно, не розумію суті цього документа як історичного.
Більш того, він, справді, представлений як другий комунікат. Перший підписали тридцять років тому, в 1994 році. З першого комунікату почався тривалий проєкт під назвою "Важкі питання". Він тривав років 12-15, напевно. Відбулися більше десяти зустрічей польських та українських істориків. Вони були цікавими, важливими, але вони мали з самомго початку одну засадичу хибу, яка потім відобразилася в першому і другому комунікаті: було бажання обовʼязково знайти якісь спільні позиції.
Ми на це згодилися. І це, вибачте, переростало в карикатурні речі. Я брав участь у цих конференціях ще молодим дослідником, істориком, який тільки закінчив університет. Українські і польські історики засиджувалися до пізньої ночі, намагалися знайти якусь спільну позицію. Здебільшого був тиск з польського боку: давайте, підпишіть, і на цьому погодимося.
У мене виникло відчуття, що через три десятиліття автори цього нового повідомлення вирішили зробити крок назад.
І знову таки, запровадити цей абсолютно хибний підхід, який, до речі, тоді категорично не спрацював. Бо знаєте, чим ці конференції закінчилися? Скандалом. Тому що частина з польських ініціаторів заявила, що ці конференції безглузді, тому що ми чекали, що українці визнають вину, а вони цього не зробили, значить, все було марно.
Здається, що в даний момент ініціатори певних комюніке знову намагаються впровадити підхід, який полягає в тому, щоб зібрати людей для покаяння. На мою думку, з історичної перспективи в цьому немає жодної цінності.
Зображення: кадр з відео Володимира В'ятровича та Анжеліки Сизоненко.
Не можу не згадати про численні історичні неточності, серед яких ви вже навели одну. В цьому контексті помітна яскрава асиметрія у ставленні до українців, яким не дозволяли боротися за свою незалежність, і поляків, чия боротьба за незалежність, безумовно, мала історичне підґрунтя.
Не можу не зауважити, що у комунікації йдеться про різні підходи: з української сторони фіксуються злочини, в тому числі й геноцид, тоді як з польської акцентується на лише реактивних діях, що вказують на спроби реагувати на ситуацію.
Не можу не зазначити певні аспекти, зокрема розділення лемків та українців. Виходить, що етнічна група лемків вже не вважається частиною українського народу. Це мене не дивує, оскільки серед підписантів з української сторони немає жодного спеціаліста, який би займався дослідженнями українського повстанського руху. Власне, основна ідея цього комюніке полягає в тому, що УПА виступала як ініціатор і головний винуватець цього конфлікту. І жоден з тих, хто підписав документ, ніколи не присвячував свій час вивченню історії Української повстанської армії.
Попри те, що за тих тридцять років ми маємо вже ціле покоління тих людей, які займаються історією Української повстанської армії, які є авторами книжок, які вже мають наукові ступені. Так, більшість цих дослідників зараз у Збройних сила України зі зброєю в руках захищають Україну. Тому, мені здається, що, крім всього іншого, з моральної точки зору, напевно, варто було б зачекати, коли вони повернуться. Щоб вони могли втрутитися в цей діалог, а не ставити їх перед фактом: мовляв, ми тут вже домовилися, поки ви там неньку Україну захищали.
Зображення: кадр з відео Володимира В'ятровича.
Ви зазначили, що досягнення консенсусу є навряд чи можливим, оскільки історична наука базується на документах та фактах. Але чи не існує можливості для компромісу? Адже мета таких комюніке полягає у досягненні примирення.
Суть комюніке полягала б у примиренні, якби його розглядали як політичний документ. Адже саме примирення є частиною політичного процесу.
Треба, щоб політики, врешті-решт, облишили цю тему і сказали: окей, в минулому було погано, але ми беремо на себе зобов'язання як чинні політики, щоб таке ніколи не повторилося. От тоді воно має сенс.
Ці комюніке, що наголошують на тому, що всі загиблі заслуговують на пам'ять, дійсно вражаючі і здобули загальну підтримку. Проте було б доцільно, щоб їх озвучували не лише історики, які не несуть відповідальності за свої слова. Добре, вони підписали ці заяви, але що з того змінилося? Чи можуть польські історики домогтися відновлення хоча б однієї з шістнадцяти зруйнованих українських могил на польській землі? На жаль, навряд чи.
Таке комюніке про специфічне зобов'язання їх доглядати мало бути оголошене на нещодавній зустрічі президента Зеленського та прем'єр-міністра Дональда Туска. Проте на цій зустрічі обговорювали зовсім інші питання. Журналістка безпосередньо запитала Туска, чи планується відновлення однієї з могил. У відповідь прем'єр-міністр Польщі надав дуже детальну відповідь, мабуть, найобширнішу за весь час пресконференції, але уникнув прямої відповіді на саме це запитання.
Фото: Галина Терещук/Радіо Свобода Премʼєр-міністр Польщі Дональд Туск і президент України Володимир Зеленський під час спільної пресконференції у Львові, 17 грудня 2024 року
На жаль, я усвідомив причину того, що сталося. Після нього виступив президент Зеленський, який фактично підтримав його слова, зазначивши: зараз не час для цього, адже у нас триває війна, і потрібно зосередитися на перемозі, а вже потім думати про інші справи. Я цілком поділяю цю точку зору, але лише за умови, що наші польські партнери також погодяться з таким підходом.
Давайте дійсно відкладемо це питання. Наразі Україна переживає жахливу та криваву війну. Використовувати нашу вразливість, враховуючи, що багато дослідників не можуть долучитися до цієї дискусії, є, м'яко кажучи, аморально.
У 2014 році, коли я очолив Український інститут національної пам'яті, ми розробили унікальний формат для проведення історичних обговорень. Основна мета цих дискусій полягала не в тому, щоб переконати один одного або досягти єдиної, обов'язкової позиції. Ні, це було зовсім не так.
Ми брали якусь подію, те саме, 11 липня 1943 року й різні історики з різних позицій намагалися зробити реконструкцію того, що відбувалося. В чомусь ми сходилися, в чомусь ми не сходилися, але в будь-якому випадку це був важливий діалог.
Як історик, я активно залучався до цих обговорень, оскільки це було для мене надзвичайно значущим. Я мав можливість перевірити свої концепції та тези, презентуючи свої аргументи та нові, виявлені документи.
Це дійсно має велике значення, оскільки протягом тридцяти років після підписання першого комюніке відбулася справжня архівна революція. Ми володіємо величезною кількістю документів, що стосуються цієї проблематики, які не були використані ані українськими істориками того часу, ані сучасними польськими дослідниками, які, нажаль, їх не помічають.
Можливо, я помиляюсь, але як історик і політик, я не надто вірю в випадковості. Вихід цього комюніке всього за кілька днів до візиту Дональда Туска виглядає як певна політична маніпуляція, своєрідна підтримка поточних політичних подій. Тому, коли я чую від колег, які підписали цей документ, що вони не залучені в політичний процес і мають незалежну позицію, я, чесно кажучи, маю сумніви.
Мені видається, що тут чітко помітна політична залежність якраз від польських політиків. Тому що тема польсько-українського конфлікту в роки Другої світової війни, як кажуть польські експерти, буде однією з головних на передвиборчих перегонах за крісло президента сусідньої держави. Це абсурд, тому що це нічого не дасть нам для розуміння минулого, це точно зіпсує наші стосунки в сьогоденні. І нас вже готують до цього.
У 2022 році, коли розпочалася велика війна, Польща проігнорувала своє напружене історичне минуле та стала однією з країн, які активно підтримували Україну. Польське суспільство також активно долучалося до цієї допомоги. Однак 2024 рік виявився сповненим конфліктів. Польські аграрії почали блокувати кордон з Україною, Дональд Туск оголосив, що польські військові не братимуть участі в можливій миротворчій місії, а представники польського уряду неодноразово підкреслювали, що перспектива членства України в ЄС залежить від вирішення історичних питань. Чому ж відбулося таке кардинальне зміщення в ставленні, окрім впливу передвиборчої кампанії?
Ви дуже слушно зауважили, що справді була колосальна допомога з боку Польщі в 2022 році. І якраз цей факт попри все додає оптимізму.
Зображення: EPA/UPG Центр підтримки українських біженців, розташований у приміщенні школи в Медиці, Польща, 1 березня 2022 року.
У 2022 році це була найбільш щира реакція польського суспільства, яке справді нас розуміє, яке справді готове до допомоги, до співпраці. Але потім ця хвиля дещо спала. І, як кажуть, коли засинає народ, прокидається мафія. Прокинулися політики, які вирішили, що такий формат польсько-українських стосунків їх не влаштовує, тому що на цьому неможливо зробити якісь політичні дивіденди. Тому давайте будемо знову діставати старі скелети з шафи. Тому що греміння кістками цих скелетів може додати нам додаткових політичних балів.
Міністр оборони Польщі назвав "провокацією" прапори УПА на поставлених Україні польських бронетранспортерах
Все почалося ще у 2023 році з висловлювання колишнього прем'єра Моравецького. Насправді, ця тема набрала значної активності у 2024 році. Цей рік яскраво продемонстрував, що багато з тих історико-політичних обговорень насправді служать лише маскуванням для зовсім інших питань.
До прикладу, коли Польська селянська партія говорить про те, що без розрахунку за Волинь, щоб це не означало в такому дивному формулюванні, Україна не увійде в ЄС, це не тому, що ця партія так цікавиться і турбується пам'яттю загиблих поляків в 1943 році. А тому, що серцевина її виборців - це польські фермери, які бояться, що українська аграрна продукція може зруйнувати їхні позиції на європейському ринку. Це не має нічого спільного з історією. Тому ми бачимо, коли брутально намагаються скористатися історичними питаннями для отримання дуже конкретних політичних дивідендів в теперішніх політичних процесах. Тому я боюся, що в такій гарячій стадії політичного загострення в Польщі вирішення якихось історичних питань є неможливим.І я дуже скептично ставлюся до того, щоб будь-які чергові кроки на зустріч з українського боку, щось змінять.
Зображення: EPA/UPG Андрій Сибіга та Радослав Сікорський під час зустрічі у Варшаві, що відбулася 26 листопада 2024 року.
Варто усвідомлювати, що польські політики часто сприймають подібні кроки як стимул до подальших дій тиску. Символічно, що після спільної заяви міністрів закордонних справ Сибіги і Сікорського, ми одразу ж побачили реєстрацію законопроєкту в Сеймі, який пропонує розглядати злочини українських націоналістів, Української повстанської армії та Організації українських націоналістів на одному рівні з нацистськими та комуністичними злочинами. Тому я переконаний, що політична напруга тільки зросте.
Крім того, я вважаю, що ці односторонні дії з боку України свідчать про її вразливість, а це дає можливість Польщі отримувати певні політичні вигоди без значних витрат.
Україна здійснила 110 кроків у напрямку співпраці, і ми зверталися до наших польських партнерів з проханням також проявити готовність до взаємодії. Мова йде про відновлення пам'ятника на могилі, де поховані 62 українці. Ми просимо вас виконати це, і тоді ми зможемо вважати це вашим жестом доброї волі. Президент Польщі Анджей Дуда пообіцяв, що це буде зроблено під час зустрічі з президентом Зеленським, але, на жаль, цього досі не відбулося. Наразі ми знову стикаємося з ігноруванням, наче нічого не трапилося, і Польща не взяла на себе ніяких зобов'язань. Ми все ще робимо кроки назустріч, сподіваючись, що це якось вплине на ситуацію, але насправді це не зупинить ескалацію, оскільки ми ще раз показали Польщі, що їм легше продовжувати тиск.
Я спостерігав, як у Польщі сприйняли новину про надання дозволу на проведення пошуково-ексгумаційних робіт. Це виглядало як тріумф: «Ура, ми досягли успіху!» Але це навряд чи можна назвати справжнім примиренням.
Тому, підсумовуючи, кожен наш односторонній крок назустріч, на жаль, лише поглиблює прірву між нами. Бо наростає прірва зневаги з боку наших польських сусідів. Бо насправді нам треба вибудовувати відносини взаємної поваги. І я, як учасник багатьох переговорів, історичних і політичних, прекрасно знаю, розумію, що це можливо.
Якщо ми будемо відстоювати свою суб'єктність, якщо ми будемо показувати, що для нас важливе, в тому числі в наших поглядах на історію, ми будемо викликати більшу повагу в наших польських партнерів. Тим паче, що ми ж не вимагаємо в них переоцінити їхню історію. Ми вимагаємо не втручатися в наші погляди на минуле. Це наше минуле.
Зображення: Радіо Свобода Меморіальні хрести на місці трагедії, де 11 липня 1943 року було вбито 200 польських громадян у селі Павлівка на Волині.
Які, на вашу думку, причини того, що в українському суспільстві тема Волинської трагедії викликає значно менше інтересу?
У польському суспільстві спостерігається надзвичайно велика увага до цієї теми, що призводить до певних спотворень. Приблизно десять років тому, після початку потужної кампанії, присвяченої "Волині-43", у Польщі були проведені соціологічні опитування. Результати показали, що більшість поляків вважають українців головними ворогами Польщі під час Другої світової війни. Не російські загарбники, які забрали життя мільйонів поляків, і не нацисти, які також скоїли численні злочини, а саме українці. З іншого боку, чому українці мають менше знань про цю історію? Причина в тому, що загалом вони менше обізнані про власну історію, а отже, й про польсько-українські конфлікти.
Але є ще один важливий аспект: польсько-українське протистояння, жертвами якого стали десятки тисяч людей з кожного боку, вибачте, але блідне на тлі інших катастроф, яких зазнали українці у ХХ столітті. На тлі мільйонів вбитих голодом, на тлі мільйонів жертв Другої світової війни, на тлі мільйонів жертв політичних репресій. Оте море крові, через яке перейшли українці у ХХ столітті, заливає цю тему. Тому вона для нас не настільки виразна.І слава Богу, в Україні немає політиків, які хотіли би на цьому робити якісь політичні дивіденди. В Польщі вони є, і тому там ми маємо таке перекривлення.
Однією з основних перешкод у спілкуванні між українцями та поляками є питання, що стосується причин Волинської трагедії.
По-перше, важливо усвідомити, що конфлікти між сусідніми націями — це явище, яке не є винятковим. Це частина історії багатьох народів, які живуть поруч. В історії взаємин українців і поляків також немає нічого незвичайного. Єдине, що вирізняє цю ситуацію, — це те, що на початку ХХ століття обидва народи опинилися без державності та були розділені. Як українці, так і поляки не мали власних держав, і обидва належали до Австро-Угорської та Російської імперій. Крім того, українці і поляки прагнули відновити свою незалежність.
Отже, в кінцевій стадії Першої світової війни, коли імперії почали розпадатися, як українці, так і поляки прагнули створити власні національні держави. Це стосувалося й територій, які ми сьогодні знаємо як Західну Україну, яку поляки тоді вважали своїми "східними кресами". Населення цього регіону було надзвичайно різноманітним. У Львові, моєму рідному місті, переважали поляки, тоді як на Львівщині українське населення мало значну вагу.
Отже, коли розпочалася боротьба за незалежність, відразу ж виникла суперечка між українцями та поляками на спірних територіях.
Згадуючи події 1918 року, можна відзначити, що українці виявилися найактивнішими – саме вони першими організували своє повстання і заснували власну державу.
Изображение: tmr.gov.ua
Однак поляки в Львові виявилися сильнішими, швидко відновили контроль над містом і розпочали фактичний контрнаступ. Неясно, як би склалася ситуація, якби Польща не отримала підтримки з боку західних країн. На жаль, українці залишилися непоміченими. У той час як про поляків було відомо завдяки повстанням 1830 року та 1863-1864 років, їхній політичній еміграції, українці не мали подібної історії. Тому, коли поляки, скориставшись слабкістю Австро-Угорської та Російської імперій, оголосили про свої прагнення до незалежності, це викликало підтримку та розуміння. Вудро Вілсон, президент США, який проголосив 14 пунктів для відновлення повоєнного світу, безумовно, мав на увазі Польщу. Що стосується українців, то їх часто вважали частиною російської нації.
Крім того, деякі польські політтехнологи, якщо говорити сучасною термінологією, змогли запустити ідею, що ті, хто ідентифікує себе як українці, насправді є росіянами, більшовиками. Це є частиною більшовицької диверсії, що має на меті ослаблення східного кордону Європи. Європа висловила підтримку полякам, і була створена потужна армія Галлера, яка, до речі, повинна була боротися виключно з більшовиками, але в підсумку її використали у конфлікті проти України.
Українці зазнали поразки, але Польща усвідомлювала, що, незважаючи на військову перемогу, ці землі залишалися переважно українськими. На жаль, наслідуючи приклади імперій, які завдавали шкоди самим полякам до 1918 року, Польща розпочала систематичну політику денаціоналізації цих регіонів. Це включало жорстокі силові акції, зокрема пацифікацію 1930 року, під час якої польські війська вторгалися в села, вчиняючи насильство та руйнуючи все українське. Тоді було вбито кілька десятків людей. На перший погляд, це може не здаватися великим числом, але варто наголосити, що це сталося в мирний час.
Безсумнівно, що всі ці події викликали активну реакцію з боку молодшого покоління українців. Формувався підпільний націоналістичний рух, який спочатку представила Українська військова організація, а згодом – Організація українських націоналістів. Її учасники вдавалися до терористичних акцій проти польських владців. Важливо також зазначити, що ОУН черпала натхнення з прикладу тодішніх польських лідерів, які колись були молодими терористами та боролися з російською та німецькою окупацією.
Якщо в українських підручниках Юзеф Пілсудський представлений як герой, то чому б Степану Бандері не бути таким же? Саме з цього питання виникло протистояння, яке завдало серйозної шкоди відносинам між українським і польським народами.
Зображення: кадр з відео Володимира В'ятровича.
На час Другої світової війни відносини між Польщею та Україною були вкрай напруженими. Хоча відбувалися спроби діалогу, вони не призвели до конструктивного результату. Польська сторона прагнула відновити кордони 1939 року, тоді як українці не могли поступитися територією Західної України. Це стало причиною жорстоких зіткнень між польськими та українськими підпільними угрупованнями, які, на жаль, не обмежилися лише військовими діями. В конфлікт активно втягувалося цивільне населення — село проти села. В результаті все перетворилося на справжню селянську війну, де вже не існувало жодних правил.
Лише спогади про те, що ця земля колись належала мені, а тепер опинилася у твоїх руках, адже ти прибув сюди з Польщі і за тобою стояла польська влада. Тепер я готовий до вирішення своїх рахунків. Саме тому серед постраждалих у цій війні так багато мирних жителів, які стали жертвами конфлікту, а також активно втягнуті в його події.
Обидва підпільні рухи прагнули довести, що вся територія належить їм, тому необхідно очистити її від чужих мешканців. Відтак, лунали гасла: "Поляків геть з цих земель! Тут має бути Україна!" Це мислення було абсолютно симетричним і з боку польських підпільників: "Ця територія повинна належати Польщі!"
Крім того, важливо усвідомлювати, що всі ці події розгортаються на тлі жахливої Другої світової війни, невід’ємною частиною якої став Голокост. Мільйони червоноармійців, яких нацисти залишили на призволяще, помирали від голоду, незважаючи на те, що багато з них не бажали боротися "за батьківщину та за Сталіна". У таких надзвичайно жорстоких і кровопролитних умовах відбувалися злочини з обох сторін. Це безумовно те, за що нам, представникам різних націй, слід відчувати провину. Неправильно сприймати цю війну лише під кутом зору, де одна нація виступає виключно як кат, а інша – лише як жертва.
Яка була роль Німеччини в цих подіях? Чи дійсно німці передбачали конфлікт між українцями та поляками?
Наприклад, варто згадати операцію "Гіммлерштадт", що охоплює сучасні території Східної Польщі, які українці вважали своїми етнічними землями, зокрема Холмщиною. Цей регіон мав значну польську популяцію, і на початку німецькі репресії в першу чергу націлювалися саме на поляків. Німецька адміністрація масово виселяла їх, замінюючи на українців. Іноді українці брали участь у виконанні німецьких репресій, що додатково загострювало міжнаціональний конфлікт. Безумовно, німці були зацікавлені в тому, щоб український та польський національні рухи взаємно ослаблювали один одного.
Зображення: armyinform.com.ua Підрозділи сс проводять виселення польського населення з сіл у районі Замостя. Грудень 1942 року.
Але німці, як окупаційна влада, попри цю зацікавленість стравлюванні, не хотіли, щоб у їхніх тилах палала війна. Натомість, в тому, щоб німецькі тили палали, був зацікавлений Совєтський Союз. І дуже символічно, що найяскравіший спалах польсько-українського конфлікту, перші масові криваві вбивства на Волині почалися весною 1943 року. Якраз у квітні 1943 року німці виявили місця масових поховань польських офіцерів, розстріляних советами у Катині.
На той момент польський підпільний уряд мав дипломатичні зв'язки з Радянським Союзом. Проте, з'ясувалося, що цей союзник вчинив вбивство польської військової еліти. Це призвело до міжнародного скандалу та розриву дипломатичних відносин. Наслідком цього стало зниження підтримки радянських партизан серед польського населення на Волині. Водночас виник польсько-український конфлікт, який змусив польських громадян шукати захисту у радянських партизанів. Спочатку вони тікали від спонтанних нападів навесні 1943 року, а з літа того ж року — від дій Української повстанської армії (УПА).
Це дало можливість совєтам перетворити польські села на опорні бази совєтського партизанського руху. Це тільки розпалило додатковий конфлікт, бо для бандерівців совєтський партизан - безперечний ворог. І, відповідно, існування опорних баз у польських селах перетворило їх на військові цілі. І це призвело до брутальних кривавих речей.І, врешті-решт, головний урок цього польсько-українського процесу якраз і полягає в тому, що ним скористалася третя сторона. Бо в підсумку не стало ані незалежної України, ані незалежної Польщі. І якщо ми справді хочемо зробити якісь висновки, то головний урок просто кричить до нас із минулого. Тому що зараз знову триває війна з тим самим ворогом, який так само воює на українській території, але залишається небезпечним і для Польщі.
А яку роль зараз відіграє Росія в тому, щоб розпалювати ось цю ворожнечу українсько-польську?
Росіяни, здається, із задоволенням спостерігають за ситуацією. Наразі події складаються вкрай вигідно для Росії.
Тому що, як ми казали на початку нашої розмови, якщо ця тема буде головною на президентських виборах в Польщі, то це надовго отруїть польсько-українські стосунки.
Проте існують також дослідження, які вказують на те, що Росія може маніпулювати певними крайніми правими польськими політиками та громадськими діячами. Навіть проводилося розслідування, яке виявило, що деякі українські могили були знищені російськими агентами на території Польщі.
На жаль, навіть частина польських політичних сил, які представлені в парламенті, є відверто проросійськими. Зокрема, експертами згаданого законопроєкту, який прирівнює боротьбу Української повстанської армії до злочинів нацистів та комуністів, були такі собі пани Осадчий і Партач, відверто проросійські діячі, зв'язки яких з Росією просто очевидні. Тому так, Росія цим користається, але треба розуміти, що вона користається саме тому, що бракує якоїсь притомної, якщо не політичної, то бодай громадської сили в Польщі, яка би сказала: "Досить! Давайте не роздрапувати цих ран! Давайте на цій крові не заробляти собі політичних дивідендів".
Фото: Х/Кацелярія президента Польщі Президент Польщі Анджей Дуда та президент України Володимир Зеленський під час відвідин Кафедрального костелу святих Петра та Павла, вшанування пам'яті жертв Другої світової війни та 80-х роковин Волинської трагедії, у Луцьку, 9 липня 2023 року.
Чи підтримує польське суспільство цей конфлікт?
Як я вже зазначав, відверта реакція польського народу на вторгнення Росії в 2022 році вселяє надію на позитивні зміни.
Але разом з тим треба розуміти, що і поляки, і українці, і американці, і представники будь-якого іншого народу дуже легко можуть стати жертвами різного роду інформаційних маніпуляцій.
Коли мова йде про Волинську трагедію, слід зазначити, що інформаційні кампанії, в яких беруть участь польські політики, а також, на жаль, російські інформаційно-психологічні операції, тривають щонайменше з 2003 року. До цього періоду основною історичною темою в Польщі, що об'єднувала суспільство, залишалася Катинь — пам'ятка про польських офіцерів, вбитих радянською владою. Але завдяки цим інформаційним технологіям, Волинь поступово витіснила Катинь з обговорень. Зараз про Катинь практично не згадують, хоча від рук радянської влади загинули, ймовірно, мільйони поляків.
Десь ще в 2007-2008 роках я працював в архіві Служби безпеки України і ми разом з польськими істориками відкрили неймовірно важливі і цікаві документи про так звану "польську операцію" 1937 року. Це операція совєтської влади зі знищення польської еліти на території совєтської України. Близько 150 тисяч осіб були розстріляні. Оце яскравий приклад геноциду. Їх розстріляли тільки за те, що вони поляки. Здається, в 2009 році перший і єдиний раз Сейм ухвалив резолюцію в пам'ять про тих вбитих поляків. І ця тема після цього замовкла.
Зображення: Veжа Виставка, присвячена 'польській операції' НКВС у Вінниці
Натомість, якщо говоримо про тему Волині, щорічно Сейм ухвалює якісь постанови, які стосуються питань Волині. Щорічно з'являються якісь додаткові вимоги України, цьогоріч Польща вимагає засудити символіку Української повстанської армії, офіційний привіт УПА "Слава Україні! Героям слава!", який є офіційним привітом Збройних сил України.
Цей випадок демонструє, наскільки ця тема загострюється в політичному контексті. З одного боку, така політизація не сприяє глибшому розумінню наших минулих стосунків, а з іншого - заважає налагодженню співпраці в даний момент.
Але ж не всі польські історики згодні зі своїми політиками. От, наприклад, Мирослав Чех (польський публіцист, депутат Сейму ІІ і ІІІ каденцій) займає виважену позицію.
Мирослав Чех має унікальну перевагу, адже поєднує в собі як історика, так і політика. Він добре обізнаний з тонкощами польської політики. Його публікації наочно демонструють, що в оцінці історичних подій значну роль відіграє політичний аспект, а не лише історичний. Рекомендуємо всім, хто читає польською, ознайомитися з його цікавими статтями в "Газеті Виборчій", а українською - в виданні "Збруч".
Є інший цікавий проєкт, який реалізує теж польський історик українського походження Ігор Галагіда в рамках проєкту Українського католицького університету, де він намагається ідентифікувати жертв польсько-українського конфлікту. Станом на зараз, він ідентифікував 30 тисяч вбитих українців.
Тому надзвичайно прикро усвідомлювати, що серед тих, хто ініціював та підписав це комюніке, з якого ми розпочали нашу дискусію, є двоє працівників Українського католицького університету. Один з них — шанований професор Ярослав Грицак, який просто залишив без уваги результати проведеного дослідження.
На жаль, майже не чути голосів польських істориків, які могли б висловити альтернативні думки. Деякі з них, і я не хочу згадувати їхні прізвища, з тих чи інших причин вважають за краще промовчати, оскільки бояться піти всупереч пануючим політичним настроям.
Один із моїх основних суперників, з яким я регулярно обговорював різні питання, Гжегож Мотика, якого я високо ціную за його внесок в історіографію, піддався значному впливу політичних факторів, що призвело до зміни його поглядів. Незважаючи на те, що він дотримується ліберальних політичних переконань, його підходи до історії зазнали змін під тиском цих зовнішніх впливів. Це досить парадоксально, адже він проявляє скептицизм щодо правих та правоцентристських політичних рухів у Польщі, але водночас він є одним із тих, хто формує історичний дискурс, в якому українці виглядають винними.
Зображення: кадр з відео Володимира В'ятровича.
Підсумуємо. Хоча ми не в змозі кардинально змінити наше минуле та рухатися вперед, які наші наступні кроки?
Ми здатні це зробити. Проте, на жаль, польські політики не виявляють бажання. Не помічаю з української сторони жодного політика або політичної партії, які б вимагали вибачень від поляків, прийняття закону про пацифікацію чи встановлення дня пам'яті жертв польського терору.
Ми готові призупинити обговорення цих тем, незважаючи на те, що володіємо доказами, які свідчать про жахливі дії, що були вчинені з польського боку щодо українського народу. Це те, що ми сподіваємося отримати від наших сусідів з Польщі.
Це ви про політику говорите, а історичні дискусії треба на паузу ставити?
Чому б історикам не зайнятися цим питанням? Головне — уникати надмірних сподівань на єдину точку зору.
Спробувати досягти згоди між усіма українськими істориками та сформулювати єдину концепцію, з якою згодом погодяться польські історики — це, вибачте, абсурд. Історія завжди передбачає особистісний погляд. Проте, якщо зібрати всі ці різні погляди, можна отримати більш-менш об'єктивне уявлення про події.
Історія не є абсолютною істиною; вона є відображенням нашого прагнення до правди. Ми ніколи не зможемо повністю відтворити минуле, але наше бажання зрозуміти його допоможе нам наблизитися до цього знання.
Історія суперечок між сусідніми націями вказує на те, що ми повинні визнати: в певних питаннях ми не зможемо досягти взаєморозуміння. У вас буде власна точка зору, а у нас - своя.
Коли йдеться про політичний аспект, важливо проводити зустрічі та обговорювати необхідність взаємних дій. Це єдиний адекватний і вірний спосіб. Ніхто не здатний запропонувати кращу формулу, ніж "вибачаємо і просимо вибачення". Ми маємо моральне право наполягати на дотриманні саме цього підходу.
