Від Будапештського меморандуму до ризику ядерного конфлікту.
Середина жовтня стала часом, коли президент України Володимир Зеленський спровокував активну дискусію серед міжнародних експертів, як українських, так і іноземних, про ядерний статус України. Чи були для цього реальні підстави? Відповісти на це непросто, адже український лідер лише мимохідь натякнув на ядерну зброю. Чи було це свідомим кроком з його боку? Можливо. Але не виключено, що він просто висловився, не задумуючись – така риса характеру нашого президента.
Нагадаємо, що Володимир Зеленський висловився з приводу Будапештського меморандуму під час пресконференції в Брюсселі, зазначивши: "Якщо б Україна не відмовилася від ядерної зброї, це стало б для нас захистом. Або ж нам потрібно було б укласти якийсь альянс... Наш вибір – це НАТО. Не ядерна зброя, а саме НАТО".
Зараз виповнюється 30 років з моменту підписання Будапештського меморандуму, який став об'єктом багатьох суперечок. Проте питання, хоч і висловлене Зеленським дещо незграбно, залишилося актуальним і навіть стало ще більш нагальним.
У цьому контексті я згадую про свою першу подорож у "капіталістичний світ". Це сталося в лютому 1994 року, коли я ще навчався на факультеті журналістики. Мені випала чудова можливість приєднатися до делегації "Студентського братства" та відвідати бельгійське місто Лювен, яке славиться своїм університетом і розташоване неподалік від Брюсселя. Запросили нас туди активісти студентської організації Лювенського католицького університету. Програма нашого візиту включала дискусійну панель, на якій ми, українські студенти, виступали в ролі основних учасників обговорення. Слухачами нашої дискусії стали не лише місцеві студенти та українська діаспора, але й університетські викладачі, яким було цікаво дізнатися про нашу країну безпосередньо з перших вуст.
Важливо відзначити, що в той період світова увага до України знову зросла. Це було зумовлено нашим рішенням добровільно відмовитися від ядерної зброї, фактично безкоштовно. Варто зазначити, що на той час Будапештський меморандум ще не був підписаний, але основні питання вже були вирішені в переговорах між Леонідом Кравчуком, Борісом Єльциним та Біллом Клінтоном. Крім того, вже були укладені ганебні Масандрівські угоди, в яких, окрім явно несправедливого розподілу Чорноморського флоту, містився пункт про "утилізацію ядерних боєзарядів стратегічних ядерних сил, що перебувають на території України". Отже, на момент згаданих дебатів у Лювені, втрата Україною ядерного арсеналу та статусу вже стала, так би мовити, невід'ємною реальністю.
Тоді ж повідомлення про добровільну відмову українців від ядерної зброї викликали в Західному світі величезне захоплення. Цей ентузіазм цілком зрозумілий: нова, ще не зовсім усталена держава, яка демонструє певні націоналістичні тенденції (оскільки прагнення до національного суверенітету можна розглядати як одну з форм націоналізму), вирішує відмовитися від атомної зброї — істотного джерела глобальної загрози. І це стосується як стратегічної, так і тактичної ядерної зброї, а також бомбардувальників, які здатні її носити.
Отже, не дивно, що під час цієї панельної дискусії нам поставили "риторичне" запитання: чи відчуваємо ми задоволення, як і весь Захід, від рішення нашого уряду відмовитися від атомної зброї? Яке ж було наше здивування й розчарування, коли ми дали негативну відповідь. Як найстарший член делегації, я спробував пояснити враженим бельгійцям, що загалом ми дійсно виступаємо проти ядерної зброї та за глобальне ядерне роззброєння, але... Але ми втрачаємо суттєвий стримувальний фактор на фоні агресивних дій Росії, яка нещодавно захопила у нас значну частину Чорноморського флоту та базу в Севастополі.
Після дебатів, на неформальному фуршеті, до мене підійшов один студент з Льєжа. Він виглядав стурбованим і, можливо, навіть розчарованим, коли запитав: "Як так? Ми ж раділи, коли ви відмовилися від ядерної зброї, а тепер чуємо таке від вас". Я намагався пояснити йому, що безпекова ситуація в Україні є вкрай складною, адже країна залишається вразливою перед російською агресією. Я навів приклади подій в Грузії та Молдові, а також провокації, з якими стикаються держави Балтії. Згадав і про слова Владіміра Жиріновського, одного з найвідоміших російських політиків того часу, який погрожував Україні війною та окупацією. На це мій співрозмовник, студент політології, заперечив: "Це ж несутність, хто такий Жиріновський? Політичний маргінал, він не має жодного впливу на рішення Кремля".
У той час Захід був впевнений, що Росія рішуче обрала курс на демократію та співпрацю з цивілізованими країнами. Вважалося, що ситуацію в країні повністю контролює президент Боріс Єльцин — демократ, хоча й не ідеальний, з певними ексцентричними рисами та шкідливими звичками. Проте, він залишався своєю людиною.
У цьому контексті мимоволі пригадуються слова Ґергарда Шрьодера. Коли ще в статусі канцлера Німеччини він вперше зустрівся з російським президентом Владіміром Путіним, то назвав його "кришталево чистим демократом". Це я до того, що коли західні політики називають когось у Росії "демократом", то до цього варто ставитися з певною часткою скепсису. Навіть доволі великою часткою.
Так, тоді, у лютому 1994 року, Росію практично ніхто на Заході не сприймав як загрозу. Ейфорія миролюбства, яка розпочалася з падінням Берлінського муру, ще не минула. Звісно, були якісь підозри, що війни в Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії тощо ведуться за наказом з Кремля через різноманітних "проксі". Але задля загальної благої ідеї миру в цілому світі на такі дрібнички можна дивитися крізь пальці. Навіть на розстріл танками російського парламенту восени 1993 року й на зміну конституції РФ.
Каюся, я й сам, як переважна більшість українців, 30 років тому слабо уявляв собі ситуацію, коли Росію перемкне настільки, що вона піде на Україну відкритою війною. Різне приховане втручання - цілком уявляв. Як, наприклад, активна російська допомога Леонідові Кучмі під час виборчої кампанії того ж 1994 року. Його тоді однозначно вважали проросійським кандидатом, то чому б не допомогти. І саме Кучма поставив останню крапку у скасуванні ядерного статусу України, підписавши сумнозвісний Будапештський меморандум.
Хоча я, чесно кажучи, завжди був активним критиком меморандуму, у мене все ж була надія, що угоди, укладені в Будапешті, незважаючи на їхнє формальне та умовне виконання, все ж реалізуються. Я сподівався на "могутність Америки", яка, в разі потреби, втрутиться і не дозволить нам потерпіти образи, а також поставить нахабну Росію на місце. Звісно, меморандум не мав жодної юридичної сили і не міг захистити Україну, не зобов'язував країни-підписанти надавати нам допомогу у випадку зовнішньої агресії. Проте цей документ був підписаний під час передачі Україною свого ядерного арсеналу та відмови від ядерного статусу. У зв'язку з цим я розмірковував так: Україна стала першою країною, яка добровільно відмовилася від наявної атомної зброї. Членам ядерного клубу важливо, щоб ядерна зброя залишалася у якомога меншої кількості держав. Тому вони вдадуться до всіх засобів, щоб переконати світ: не намагайтеся створювати ядерну зброю, а якщо вже маєте, то сміливо здавайте її нам, під нашими надійними гарантіями безпеки. Це не зменшить вашу захищеність; навпаки, ми станемо вашими гарантами, і в разі агресії зможемо захистити вас усіма нашими ресурсами.
Це абсолютно зрозуміло, думав я. Якщо одного дня Росія вирішить зламати свої обіцянки і розпочне війну проти нас, Сполучені Штати докладуть всіх зусиль, включаючи можливу військову інтервенцію, щоб нас захистити. Адже якщо США (і, бажано, разом із Францією та Великою Британією) не стануть на наш бік, це може спонукати інші країни в майбутньому відмовитися від ідеї відмови від ядерної зброї. Навпаки, вони можуть вирішити збільшити свої арсенали. Це означає, що вся глобальна політика нерозповсюдження ядерної зброї, яка намагається запобігти отриманню ядерного статусу державами, що не мали його до 1967 року, виявляється марною.
Ці мої надії досить швидко розвіяла так звана "російська весна" 2014 року. А контрольний постріл у голову надії Росія зробила вже після повномасштабного вторгнення, шантажуючи Україну й цілий світ наявною в неї ядерною зброєю. Зокрема, і тією зброєю, яку їй 30 років тому ми передали самі добровільно.
