Україна: перспектива через призму поколінь
У серпні 1991 року, коли Україна, балансуючи на межі руйнування імперії, звільнилася від червоного прапора, це нагадувало момент, коли літня людина несподівано згадує своє ім'я після тривалої коми. Народ, який десятиліттями відчував себе частиною чужого тіла, прокинувся у країні, що була йому одночасно знайомою та незнайомою.
Незалежність прийшла не як вибух, не як буря, а як несподіваний ранок, у якому ніхто не мав чітких орієнтирів. Схоже, що у більшості не було навіть жодного плану. Покоління, яке стало свідком тиші після бурі соціалізму — назвемо його поколінням-91 — було сповнене романтики, але водночас наївності. Вони сприйняли свободу як належне, а не як результат важкого вибору. Вони прагнули, щоб їхня країна стала частиною Європи, проте в розмовах наводили цитати московських "лідерів" і бардів. Вони вітали незалежність однією рукою, в той час як іншою продовжували купувати "Правду" і "Труд" за символічні три копійки.
Фатальною рисою української незалежності є те, що вона розпочалася не з революційного підйому, а через компроміс, оформлений парламентським голосуванням. Депутати, які ще вчора клялися у вірності Радянському Союзу, раптово стали націоналістами — хоча насправді це сталося за вказівкою тодішнього керівництва. У цьому крилася небезпечна отрута повільної дії: радянська еліта не була усунена, а лише змінила свої кольори, залишивши старі порядки незмінними.
Олесь Доній, який у 1990 році, будучи студентом, організував разом із товаришами "Революцію на граніті", згодом зізнавався, що готувався до тривалої боротьби і навіть до можливого багаторічного ув'язнення. Проте, як він зазначив, "можливо, незалежність прийшла набагато швидше, ніж ми собі уявляли, про що мріяли і на що сподівалися". Суспільство виявилося неготовим до таких стрімких змін, а сили студентів, які стали мішенню для агресивних дій тодішніх "правоохоронців", не змогли звільнити країну від застарілих пережитків.
І в цьому була головна біда. Незалежність нібито настала, але радянський лад залишився всередині. Не очистили простір - ні політичний, ні ментальний. Не витягли з країни дух підпорядкування, страху перед "верхом", звички жити за чужим наказом. У підсумку всередині України залишилася нерозкрита валіза з подвійним дном, у якій усе ще ворушилася тінь Кремля. І не просто ворушилася, а всіляко пакостила, скуповувала ласі шматки економіки і впроваджувала всюди своїх агентів.
Покоління 91-го року мріяло про краще. Віра його представників у світле завтра країни була тендітною, але щирою. Вони з ентузіазмом вели перші вибори, гордо несучи жовто-блакитні прапори, які сприймали як святі символи. Це було наївно, а іноді й піднесено — в кожного своя перспектива. Такі ж прапори майоріли над будівлями, де засідали колишні члени обкомів і міськкомів КПУ (частини КПРС), які тепер з гордістю називали себе демократами. Свято, що відзначалося, пронизувалося фальшем, однак ніхто не звертав на це уваги. А можливо, всі просто вдавали, що не помічають. Історія залишається безмовною.
Минали роки. Україна повільно втрачала наївність. Приводів для цього було чимало: олігархи, "кучмізм"... Потім - Помаранчева революція, підсумки якої були знівельовані некомпетентністю і суперництвом колишніх соратників - президента і прем'єра.
Протягом цього часу в країні виросло нове, сильне покоління – ті, хто не знав ні Брежнєва, ні Леніна, ні аромату портвейну з алюмінієвих кухлів. Це була епоха незалежності. Їм не нав'язували пісні на кшталт: "Смело мы в бой пойдем за власть Советов...", але вони вміли зібрати комп'ютер з тих компонентів, що були під рукою. Вони не стояли в чергах за цукром, але вже звикли до мобільних телефонів, які стали невід'ємною частиною їхнього життя. Вони не були дітьми імперії – вони були дітьми цифрового світу. Їхній патріотизм не грунтувався на минулому, а був вираженням внутрішнього переконання: Україна – це я, а не просто оболонка.
І ось тут починається напруга. Хтось називає це конфліктом поколінь, але, схоже, це не просто різниця в поглядах, а різні підстави належності. Ті, хто був біля витоків незалежності, захищають країну, яку допомогли створити. А ті, хто народився вже в ній, - країну, яка їх виростила. Для перших Україна - як донька: з болем, надією, образами. Для других - як мати: з вірою, потребою в захисті і правом на оновлення. У перших - рани. У других - очікування. І все ж є парадокс: молодші пам'ятають те, чого не пережили, а старші забувають те, за що колись боролися.
Різниця між цими двома поколіннями полягає не лише у мовних особливостях, звичках чи культурних кодах. Вона відчувається в самій атмосфері країни. Дослідження Wilson Center демонструє, що українська молодь віком до 30 років значною мірою не відчуває культурної спорідненості з Росією. Це не просто політичний розрив, а справді антропологічна межа. Вона сувора, але водночас чесна. Для більшості молодих українців Росія перестала бути "старшим братом", сусідом чи Мордором; для них це просто інша планета. Абсолютно відмінна. Як Марс. Вони не порівнюють, не конфронтують, а просто не асоціюють себе з цим образом, і ця відчуженість існує не лише в останні роки, а здавна.
А що можна сказати про покоління 1991 року? Судячи з відгуків деяких зрілих людей, які ностальгують за радянськими піснями, пам'ятниками та символами, а також з їх не зовсім адекватною реакцією на мобілізацію, багато представників цього покоління все ще десь в глибині душі відчувають мелодії радянської "Катюші". Вони виросли в пострадянській Україні, де спадщина СРСР не була відразу і остаточно відкинута — безліч елементів тієї епохи тривалий час залишалися у культурі, традиціях і світосприйнятті. У контексті війни та процесів декомунізації ця ностальгія стає водночас внутрішньою суперечністю і спробою зберегти зв'язок з минулим, яке вплинуло на формування їхньої ідентичності.
На жаль, зміни у людях не відбуваються миттєво. Покоління 1991 року все ще зберігає в пам'яті спільні з росіянами свята, відпустки в Сочі та музику Висоцького. Ці спогади неможливо ігнорувати, а отже, і порівняння стають неминучими. Їхній біль полягає в розчаруванні та втраті ілюзій. Молодші ж переживають іншу трагедію – їм доводиться жити з цими спогадами та реаліями. І в цій ситуації криється ще одна грань трагедії: країна, свідомо чи ні, веде боротьбу за те, щоб забути те, з чим старше покоління досі не наважилося остаточно розпрощатися.
І все ж часи змінюються, і разом з ними змінюються й інструменти взаємодії з молодим поколінням - не тільки щодо пам'яті про минуле, а й у практичній повсякденності. Наприклад, коли на початку цього року Україна запустила програму "Контракт 18-24", запропонувавши молодим громадянам мільйон гривень за підписання армійського контракту, іпотеку, соцпакет, навчання - здавалося, держава зрозуміла: утримати це покоління можна, тільки запропонувавши йому майбутнє. І в цьому було щось обнадійливе.
Згідно з наявними даними, на заклик відгукнулося лише близько тисячі молодих людей з усієї країни. Це недостатньо, враховуючи потреби Збройних сил України. Чому так? Можливо, це прояв ліні, страху або байдужості до майбутнього своєї країни? Проте конкретних даних немає. На мою думку, тут спостерігається запит на сенс. Покоління незалежності вже не вірить у прості гасла. І в цьому є своя цінність! Воно прагне аргументів і доказів. Ці молоді люди не підуть у бій заради обіцянок, як це робили їхні предки. Вони потребують глибшого і точнішого розуміння. Їхня внутрішня сила полягає в критичному мисленні, що викликає роздратування у тих, хто звик йти в бій з переконанням, що "інакше не може бути".
Проте, незважаючи на всі труднощі, багато молодих українців стають на захист своєї країни. Це ті, хто ще не встигли накопичити "життєвий досвід", який дозволив би їм залишити країну в часи зовнішньої агресії. Вони не піддаються підкупу чи маніпуляціям пропаганди, а свідомо усвідомлюють своє історичне призначення. Вони приєднуються до армії не лише за фінансову винагороду, а тому що інакше не можуть. Це звучить майже ідеально, але це правда. Вони є частиною нової країни, яка виникла не в кабінетах, а в Telegram-чатах, на мемах, у стрічках сторіс, під час тривалих евакуацій і в рамках волонтерських ініціатив. Це не ті добровольці старого зразка, які боролися "за землю", а люди, які виступають "за життя". Їхній фронт - це не лише окопи, а й комунікація. Вони не отримують медалей, натомість створюють подкасти. Вони не лише встановлюють пам'ятники, а в першу чергу засновують фонди допомоги. Вони роблять те, чого не роблять їхні старші колеги, і іноді це викликає їхнє незадоволення. Бажаючи точності та передбачуваності, вони отримали непередбачуваність. Бо ці "молоді" вже не є дітьми. Вони не вірять у минуле більше, ніж у сьогодення та майбутнє, і навіть не заглядають у минуле без нагальної необхідності.
Покоління незалежності прагне жити своїм життям, без тіні минулих здобутків та вигаданих історій. Їм потрібно просто жити—без зайвих слів і драм. Це покоління мріє про спокійний ранок, справжню каву, надійний зв'язок, зрозумілу судову систему і можливість не стояти в черзі за паспортом по вісім годин. Їхні бажання можуть здаватися простими, проте насправді вони глибокі. Вони не прагнуть до великої війни, а хочуть досягти великої нормальності. І саме ця мета, незважаючи на свою простоту, робить їх сильними. Вони готові йти на фронт, бо усвідомлюють: щоб жити в спокої поруч із постійно авторитарною Росією, потрібно спершу вибороти це право. Без романтики, але з ясним розумінням своєї місії. Без пафосу, але з рішучістю. Без страху, але з чіткими координатами на карті.
Водночас старше покоління, втомлене від обманів, безглуздих витрат і нескінченних "революцій" (в Україні це часто називають "перекручуванням в одному колі"), іноді з подивом спостерігає за молоддю. Як же так, запитують вони, чому ці "патріоти" не беруть участі в мітингах, не розмахують національними прапорами, а натомість сидять у додатку "Дія" і готові голосувати на виборах за допомогою QR-коду? Де ж їхні традиційні патріотичні зойки? Де той священний ореол багатовікової боротьби? А його немає. Причина проста: вони прибрали священність, аби не знецінити сучасність. Для покоління незалежності боротьба є процесом, а не ритуалом. Це дія, а не драма. Міцний бетон, а не красивий бронзовий монумент. Їхній патріотизм — це атмосфера, в якій реалізуються конкретні справи. І в цій поки що нестабільній атмосфері, яка, до речі, вже починає формуватися, відчувається щось до болю справжнє.
Якщо звернути увагу на деталі, стає очевидним, що Україна в 2020-х роках – це не просто територія, що перебуває між минулим і майбутнім. Це країна, яка балансувала на тонкій межі між романтичними ідеалами та раціональними поглядами, між болем пам'яті і прагненням до майбутнього, між закликом "пам’ятати" та бажанням "не повторювати". Покоління 1991 року прагне, щоб їхні жертви не були забуті, а покоління незалежності бажає, щоб історія ніколи не повторилася.
Між ними немає відкритого протистояння, проте іноді виникає легкий відтінок нерозуміння. Часом він майже непомітний, а часом – густий і непрозорий. Однак саме в цій невизначеності формуються основи зрілості нації. Багато старших вже не сподіваються на відновлення СРСР, в той час як молодше покоління перестало розглядати Європу як рай, де без зусиль можна отримати гроші. Зараз багато хто починає бачити Європу не як недосяжну мету, а як своєрідне дзеркало. І в цьому дзеркалі вони усвідомлюють себе: втомленими, з недоліками, але готовими до чесної праці.
І що особливо радує, так це те, що, судячи з активності в соцмережах (хоча у зареєстрованих медіа це менш помітно), більшість молоді вже не має ідеалізованого уявлення ні про Схід, ні про Захід. Вони починають проявляти віру в себе. Це відбувається поступово, без галасу, але цілком серйозно.
А між цими двома крайнощами розташований Майдан. Це не лише історичний момент, а вічний символ, що виходить за рамки певного часу та умов. Це точка вибору, що повторюється в історії українського народу незалежно від епохи. Майдан живе в серцях кожного покоління українців у свій спосіб: для тих, хто пережив 1991 рік, це площа, наповнена сльозами. Для покоління незалежності - це платформа з анкетами волонтерів. Для одних це пам'ять, для інших - інструмент дій. Але для всіх це знак, що кожен вибір - це твоя особиста відповідальність. Адже більше немає фігури батька, який покриє і контролюватиме кожен твій крок. Немає партії, яка визначатиме, що є добром, а що - злом. Немає центру і периферії. Є тільки ти - і країна, що дивиться тобі в очі. І так, іноді це лякає. Але саме в цьому і проявляється зрілість нації.
І в цьому погляді країни на "тебе конкретного" сьогодні вперше за десятиліття з'явилася ясність. Не захоплення, не ейфорія, не "ура", а саме ясність. Покоління, що стоять по різні боки історичного мосту, більше не сперечаються, як називати вулиці. Вони їх перейменовують, якщо це важливо для місцевих громад і країни, і ставлять собі запитання: а хто цими вулицями піде? Хто буде жити тут через 30-40 років? Чиї діти вчитимуться в цих школах, чиї дідусі й бабусі сидітимуть у цих парках? У кого в руках буде ключ від дверей, які відчинив 1991 рік, але ще не зачинив?
Те, що зараз переживає Україна, не є лише боротьбою за пам'ять. Це змагання за тишу після перемоги. За ту тишу, де не лише відсутні постріли, а й відсутні конфлікти, де не топлять сенс у "шумному потоці слів". Де не потрібно доводити свою ідентичність як українця. Бути українцем тут означає не лише етнічну приналежність, тривалість волосся чи колір одягу, а те, що відчувається в душі і серці стосовно України.
І ось у цей момент, можливо, обидва покоління - і романтики з "Катюшею" в пам'яті, і прагматики з "Дією" на смартфоні - зрозуміють: вони не такі вже й різні. Просто одні жили, щоб країну "народити", а другі - щоб її підняти на гідний рівень.
Упевнений: вийшло у перших - вийде і у других.
