Справедливість під загрозою: як Україні забезпечити свою безпеку у 2025 році.
Автор Гюндуз Мамедов кандидат юридичних наук, Заслужений юрист України, заступник генпрокурора України у 2019-2022 роках
На одинадцятому році війни українське суспільство продовжує активно шукати справедливість. На жаль, кількість постраждалих зростає, і, відповідно, зростають й очікування. Особливо це відчувається в контексті можливих переговорів, які знову опинилися в центрі уваги через повернення Дональда Трампа до Білого дому. Ми вже стали свідками спроб тиску на Україну під час переговорів у Стамбулі, коли мова йшла про відмову від наших правових вимог. Схоже, що подібні ситуації можуть повторитися.
Що ми можемо зробити цього року і на що нам варто звернути увагу, аби правосуддя не стало жертвою торгу?
Відсьогодні Україна нарешті стала повноправним членом Міжнародного кримінального суду (МКС). Це важливий крок, який надає нам нові інструменти для розслідування та судового переслідування міжнародних злочинів, скоєних під час війни. Проте це також означає, що до нас висуватимуть нові вимоги -- не лише на міжнародній арені, а й усередині країни.
Ми повинні реалізувати необхідні зміни в законодавстві, щоб підготуватися до роботи в межах Римського статуту. Це охоплює не лише технічні аспекти, такі як коригування кримінального та кримінально-процесуального кодексів, але й загальне усвідомлення того, яким чином ці механізми можуть сприяти досягненню справедливості. Без цих кроків наша участь у Міжнародному кримінальному суді може залишитися лише на папері.
Водночас Україна затвердила Римський статут, використавши статтю 124, яка дозволяє державі, що приєднується до цього документа, оголосити про ненадання визнання юрисдикції Суду щодо воєнних злочинів протягом семи років після його набуття чинності. Це стосується випадків, коли ймовірні злочини були скоєні її громадянами або на її території. Таке рішення суперечить нашим зверненням до Міжнародного кримінального суду (МКС) у 2014-2015 роках. Водночас ми досі не отримали чіткої інтерпретації від МКС щодо можливості розслідування міжнародних злочинів, вчинених на території України або проти українських громадян, які беруть участь у конфлікті на боці Росії з 2014 року. Існує ризик, що юрисдикція Суду буде обмежена лише територією Курщини, що в значній мірі вплине на українських військових. У будь-якому випадку, в МКС буде розглянуто лише кілька справ, тоді як більшість залишиться в межах України, про що важливо пам’ятати.
Окрім цього, більше ніж 20 країн приєдналися до розслідування справ, пов'язаних із ситуацією в Україні, керуючись принципом універсальної юрисдикції. Це відкриває можливості для значущих рішень. Наприклад, наразі ми спостерігаємо справу у Фінляндії, де прокуратура вимагає довічного ув'язнення для Яна Петровського, командира неонацистського угруповання "Русич" з Росії. Його звинувачують у причетності до позасудових страт 22 українських військових. Це перший випадок, коли у Фінляндії висуваються обвинувачення в контексті воєнних злочинів, скоєних в Україні. Ця справа підкреслює, з одного боку, критичну важливість уважного збору та зберігання доказів, а з іншого — необхідність створення ефективного механізму правосуддя, який буде викликати довіру як всередині країни, так і за її межами.
Якщо розглянути основні міжнародні судові справи, то в ООН, Європейському суді з прав людини та арбітражах, що стосуються морського права, очікуються рішення, які можуть суттєво вплинути на системи відповідальності. Зокрема, у 2025 році ми повинні отримати вирок в одному з морських арбітражів, який, серед інших аспектів, може визначити ключове питання стосовно статусу Азовського моря.
Що стосується Європейського суду з прав людини, то в даний час розглядається справа, пов'язана із систематичними порушеннями прав людини в Донбасі, що тривають з 2014 року, а також порушеннями, спричиненими повномасштабним вторгненням Росії. Проміжне рішення за цією справою, ухвалене в 2023 році, закріпило юридичне визнання повного контролю Російської Федерації над зазначеними територіями. Проте остаточне рішення ще не оголошено, і зовсім не гарантовано, що його буде ухвалено у 2025 році.
В Україні склалося враження, що Росія не проявляє активності в міжнародних правових інституціях. Принаймні, це не відображається в українських медіа. Проте насправді ситуація зовсім інша. У Росії функціонує розгалужена система, яка вже давно діє злагоджено, використовуючи різноманітні механізми для легітимації своєї агресивної політики.
Під час своєї роботи в прокуратурі я став свідком того, як Росія почала активно документувати потенційні "злочини" з 2014 року. У рамках Слідчого комітету РФ для цього було створено спеціалізоване управління, яке займається розслідуванням "міжнародних злочинів проти мирних жителів", а також залучено головне військове управління.
Нагадаю, що системна робота України щодо Криму розпочалася лише у 2016 році, а в цілому — у 2019-му. Тоді був створений Департамент нагляду за кримінальними провадженнями, пов'язаними зі злочинами, скоєними під час збройного конфлікту, який часто називають "департаментом війни". Це означає, що ми вже втратили чимало часу, і не можемо дозволити собі продовжувати в тому ж дусі. Адже кожен пропущений доказ — це можливість, яку ми надаємо нашому противнику. Оптимістично дивитися на спроможності Росії — означає ризикувати поразкою. Тим часом російський Слідчий комітет активно документує "події" на Курщині.
Важлива задача України в цьому контексті полягає в захисті наших героїв від потенційних звинувачень у міжнародних правопорушеннях. Найефективнішим способом досягти цього є забезпечення реального функціонування механізмів міжнародного гуманітарного права в Збройних силах України. Ми не можемо дозволити ворогу скористатися нашими помилками, порушуючи норми і звичаї ведення війни. Адже очевидно, що кожен наш недолік або нехтування цією проблемою буде використано проти нас.
Більше того, досліджуючи, як представники Росії активно заповнювали міжнародні організації (такі як Європейський суд з прав людини, Міжнародний кримінальний суд, ОБСЄ, Комітет з прав людини ООН та Червоний Хрест) своїми заявами та матеріалами, я приходжу до висновку: чим швидше ми усвідомимо серйозність цих викликів, тим більше можливостей матимемо для досягнення справедливості.
Наприклад, у Російській Федерації існує посада "посла з особливих доручень Міністерства закордонних справ Росії, відповідального за злочини київського уряду", яку обіймає колишній український політичний діяч Родіон Мірошник. Також варто згадати судові процеси над нашими військовими полоненими, де регулярно порушуються основні права на справедливий суд. Це, по суті, є інструментом російської пропаганди, поряд з іншими неправовими методами, які вони використовують у результаті своїх "розслідувань": книги, документальні та художні фільми та багато іншого.
У цілому цей підхід може виглядати абсурдним для нас, але насправді це системна політика. Адже міжнародні суди змушені аналізувати всі представлені матеріали, незалежно від їхньої природи. Це для нас не лише виклик, а й нагадування: ми маємо бути готовими до всього.
Один із прикладів: нещодавно Російська Федерація подала контрмеморандум у справі, що розглядається Міжнародним судом ООН, стосовно звинувачень у геноциді. Варто зазначити, що суть позову України проти Росії в цьому суді полягає в тому, що Україна звинувачує Росію у зловживанні положеннями Конвенції про запобігання геноциду та покарання за нього задля виправдання своїх агресивних дій. Росія неодноразово заявляла, що її вторгнення було необхідним для "захисту російськомовного населення в Україні від геноциду". Натомість Україна рішуче заперечує ці звинувачення, вказуючи на їх безпідставність, і звинувачує Росію у використанні неправдивої риторики як виправдання для своєї незаконної агресії.
Тепер Суд зобов'язаний розглянути всі наявні матеріали, без жодних виключень, у тому числі й контрмеморандум, який, ймовірно, містить згадки про "геноцид проти російськомовних громадян". Більш детальну інформацію про зміст цього контрмеморандуму від Росії, ймовірно, можна буде отримати лише у 2025 році.
Тож, усвідомивши серйозність загроз і те, що ми втратили чимало часу, нам потрібно не сподіватися на когось, а діяти. Адже національна правова система також стикається з колосальними викликами. Починаючи з 2016 року зареєстровано понад 180 тисяч міжнародних злочинів, скоєних на нашій території. При цьому важливо розуміти, що можна відкривати тисячі кримінальних проваджень, та якщо не буде обрано правильної стратегії та проведено реальних розслідувань, це не приведе до судових переслідувань. А зараз велика кількість проваджень навіть не починали розслідувати.
Ще один не менш важливий момент. Українські суди вже виносять вироки підозрюваним у скоєнні воєнних злочинів. Більшість цих вироків, зі зрозумілих причин, заочна. А чи будуть наші ордери та вироки реалізовані іншими країнами? Чи достатньо довіри викликає наша правова система? На жаль, тут є над чим працювати. Адже реформування національної правової системи важливе не лише для нас, а й для світової спільноти.
Що стосується міжнародних злочинів, я вважаю, що для вирішення цих проблем необхідно створити повноцінну спеціалізовану інфраструктуру на рівні прокуратури, судів та слідчих органів. Це можна порівняти з підходом, що використовувався для формування антикорупційних структур. Наприклад, "департамент війни" в Офісі генерального прокурора, який був ефективним рішенням у 2019 році, сьогодні, в 2025 році, вже не відповідає новим масштабам злочинів, тому потрібні зміни. Адже сотні тисяч розслідувань – це, якщо бути відвертими, робота на багато років, а то й десятиліть. І в першу чергу, це необхідно саме нам.
Особливу увагу слід приділити систематичним порушенням IV Женевської конвенції, що стосується захисту цивільного населення в умовах війни, на територіях, які перебувають під окупацією. Важливо задати собі питання: яка ж мета Російської Федерації? Можливо, це спроба "легітимізації" через знищення всього, що є українським. Подібна практика спостерігалася в Криму, і схожі дії відбуваються на Донбасі, а також в інших окупованих регіонах. Основна різниця полягає в тому, що ця політика набула ще більшого масштабного та жорстокого характеру.
Ми маємо не лише усвідомлювати цілі, які ставить перед собою окупаційна влада, але й активно запобігати їхнім діям.
У 2025 році могли б бути реалізовані конкретні заходи для створення спеціального трибуналу, метою якого стане притягнення до відповідальності за злочини агресії. На сьогодні найбільш реалістичним виглядає варіант його організації на базі Ради Європи. Принаймні, наразі основні комунікації зосереджені саме на цій можливості. Однак я вважаю, що такий підхід може містити певні ризики: регіональний трибунал, а не глобальний, може сприяти підсиленню російської пропаганди, яка поширює ідею про поділ між Заходом і Сходом.
Крім того, залишається невирішеним питання, чи зможе цей трибунал подолати імунітет "керівної трійки" (президента, прем'єр-міністра та міністра закордонних справ), що, власне, і стало основною метою його створення. Проте, будемо відвертими: європейська модель, яка не зможе притягнути до відповідальності Путіна та не матиме юрисдикції щодо злочинів, які завдали безпосередньої шкоди людям, навряд чи відповідатиме сподіванням більшості українців.
Цей рік стане вирішальним, адже наші дії зосередяться навколо двох основних питань: чи зможемо ми прийняти реальність та чи будемо готові вжити конкретних заходів для досягнення перемоги у правовій сфері? Ми можемо бути переконані, що правда на нашому боці, і отримувати щиру підтримку оточуючих. Проте, якщо нам не вдасться це підтвердити, ми ризикуємо зазнати поразки в боротьбі.
Вищезгадане дозволяє дійти логічного висновку: міжнародно-правова діяльність нашої країни повинна бути систематичною та стабільною, ґрунтуючись на інституційних можливостях відповідних державних структур. Усі залучені органи повинні функціонувати в рамках єдиної стратегії, координуючи свої зусилля щодо тактики використання різних міжнародно-правових механізмів і інструментів. Лише потужні інституції і їхня спільна злагоджена діяльність можуть забезпечити досягнення бажаних результатів. Інституційний підхід має переважати над індивідуальними методами.
Навіть найвищокваліфіковані фахівці, які можуть бути залучені на різних етапах відповідних процесів, не зможуть досягти бажаних результатів без належної підтримки задіяних органів або реальної можливості впливати на вибір інструментів у межах цих процесів.
Без чіткої стратегії, системного підходу, дисципліни та визначеного плану ми можемо втратити найважливіше — довіру нашого суспільства та підтримку міжнародної спільноти. Тому настав час позбутися ілюзій та розпочати реформування критично важливих сфер, зокрема правової системи. Це необхідно для того, щоб навіть під час переговорів ми мали дійсно вагомі аргументи та стійку позицію стосовно злочинів, скоєних на нашій території, і щоб не було можливості повернутися до минулого.
