Сподівання живе.
Важкий був рік. І закінчується з тривожними передчуттями.
На передовій російські війська активізуються зі сходу та планують атакувати з південної сторони. Північна Корея, Китай та Іран збільшують свою підтримку агресора, тоді як допомога від наших партнерів викликає побоювання через результати виборів у США.
Європа - розколота. На пострадянському просторі паростки свободи придушуються промосковськими режимами.
Протягом усього минулого року в самому українському суспільстві зростала напруженість і ширилися взаємні претензії між політиками, державними інституціями, громадянським суспільством та різними категоріями населення. Зірвано мобілізацію, бракує ресурсів, падає авторитет влади й військового командування, знову стають конфліктними питання ідентичності - історія, мова, пам'ятники, перейменування...
Складається враження, що все відбувається відповідно до наперед розробленого плану ФСБ. Наші противники вже відкрито висловлюють свої сподівання: "Незабаром додамо, незабаром доб'ємо".
Як діяти за цих умов? На що сподіватися?
Перший важливий етап - це зустрітися з правдою віч-на-віч. Чітке усвідомлення обставин дозволить нам виявити не тільки наші власні труднощі та недоліки, а й слабкі сторони супротивника. Це відкриє нові горизонти для наших можливостей.
В останні часи в суспільному дискурсі активно розповсюджуються кілька небезпечних міфів, які походять з російської пропаганди. Перший з них стверджує, що у Путіна все відбувається згідно з планом. Другий — що Росія здатна вести війну безкінечно. Третій міф говорить про те, що санкції не мають жодного ефекту. Четвертий — що у Путіна є сильніші та кращі союзники, ніж у нас. Ці уявлення суттєво спотворюють наше розуміння реальності, спонукаючи до помилкових висновків і рішень. Тому важливо їх спростовувати на основі аргументів і логіки.
Насправді цілком очевидно, що план Путіна вже провалився. Росія ніколи не отримає того, на що вона сподівалася, розпочинаючи цю війну. І власне, страх перед усвідомленням реальних катастрофічних наслідків війни для Росії і змушує Путіна поки що відмовлятися від її завершення.
Однак рубль тим часом падає, облікова ставка Центробанку зростає, ціна одного контракту в армії виросла до $10 тис., а з 50 найпопулярніших серед росіян фільмів 2024 року немає жодного про СВО.
Чи можливо, що це триватиме так довго? Все залежить від того, як ми інтерпретуємо термін "довго". Це може затягнутися на рік, три або навіть п'ять. Але від цього лише зростає глибина кризи, в яку потрапляє Росія. У країні вже проводять навчання щодо відключення від інтернету, готуючи для населення інформаційний "інтернат" – і це свідчить не про добрі часи.
Путін іде в суїцидальне лобове зіткнення з переконанням, що Захід крутне кермо убік першим. Лубянська братва під'юджує свого підстаркуватого вожака, розсовуючи в нього за спиною по кишенях пачки грошей від оборонних замовлень, секретних статей бюджету, переділу власності й інших супутніх війні гешефтів. Тому вони також проти завершення війни, але тільки до того моменту, доки їм іде масть. А потім вони зроблять Путіна винним.
Тепер щодо наших союзників. У нашій картині світу ми захищаємо не лише себе, але і як мінімум Європу від темних сил, які от-от зруйнують усе світле й добре, чого зуміла досягти цивілізація. Але це уявлення не є поширеним серед наших союзників. Навіть Польща, яка слідом за нами стоїть у черзі на повернення під владу двоголового, вже дозволяє собі якщо не вдарити, то принаймні плюнути нам у спину.
Українцям дивно та прикро це усвідомлювати, але Захід не боїться Путіна. По-перше, тому що він бачить реальний стан справ і розуміє перспективи Росії в цій війні краще за нас. А ще тому що завалені під руїнами багатоповерхівки у Кривому Розі українські діти й запеклі бої під Кураховим перебувають поза його зоною больової чутливості. Не для всіх європейців чи американців, але для більшості. А політики в демократичних країнах, як відомо, орієнтуються на настрої більшості.
Чи свідчить це про те, що Україна опиниться на самоті та буде змушена capitулювати через брак необхідних ресурсів і підтримки?
Ні, наразі ми не спостерігаємо жодних ознак змін. З чисто прагматичної точки зору, європейські та американські лідери, очевидно, прагнуть скоротити витрати на підтримку України, тому їхній інтерес полягає в якомога швидшому завершенні військових дій. Проте, завдяки своїй впертості та відриву від реальних обставин, Путін ускладнює можливість досягнення компромісу. Тож, як зазначають у Берліні та Вашингтоні, продовжуємо в тому ж дусі.
Для нас ситуація не є ані позитивною, ані негативною. Однак можна стверджувати, що все могло б бути значно краще, якби підтримка була більш оперативною та масштабною. Проте наше становище не можна вважати безнадійним. Адже рано чи пізно російський наступ вичерпає свої сили, а ми в цей час маємо можливість завдати ворогу значних втрат — як у бойових діях, так і в виробничих потужностях та ресурсах, що зробить його відновлення вкрай важким. Якщо взагалі можливим. Якщо до цього додати більш рішучу санкційну політику та тенденцію до зниження світових цін на енергоресурси, то вже під час президентства Дональда Трампа вільний світ зможе відзначити нову перемогу над імперією зла.
