Основне – це чітко окреслити пріоритети для країни. На сьогоднішній день головний з них – витримати випробування війною.
Сни про відновлення рівноваги, поки світ балансуює на краю.
Володимир Горбулін, що займає посаду першого віцепрезидента Національної академії наук України, та Валентин Бадрак, який керує Центром досліджень армії, конверсії та роззброєння.
Використання кремлівським режимом ракет середньої дальності, які насправді є міжконтинентальними балістичними ракетами (можна вважати їх БРСД-МБР, оскільки межа в 5500 км є умовною, а після анулювання Договору РМСД - вже неактуальною), може дійсно свідчити про те, що світ вступає в нову фазу конфлікту, яка може легко перерости у Третю світову війну. Це є результатом надто м'якої західної політики щодо стримування Росії протягом майже трьох років масштабної агресії.
Хоча саме епізод застосування ракети без бойової частини вдруге від початку наступальної операції Збройних сил України в Курській області продемонстрував нечувану слабкість кремлівської воєнної машини та крихкість режиму Путіна. Бо вибір експериментальної ракети замість перевірених цією війною балістичних разом із підписаною новою ядерною доктриною також є свідченням досягнення межі блефу в ядерному шантажу на тлі відчаю і безсилля самого диктатора. Безвідносно до того, чи було застосовано ракету РС-26 "Рубеж" - певною мірою "мертворожденне дитя" (2018 року проєкт вилучили з Держпрограми озброєнь РФ до 2027-го), чи таки "Орешник"/"Кедр", проєкт якого таки включили до Держпрограми озброєнь РФ до 2027 року, з подальшим випробуванням ракет-прототипів не пізніше 2024-го. Хоча цілком можливо, що це та сама робота, бо ракетні маніпуляції є давньою традицією Москви, ще з часів СРСР та Карибської кризи. Головним посланням "ракети" стало максимальне підвищення градуса залякування Заходу, а не України, яка майже щоночі "приймає" серії набагато дієвіших ракет. Для фахівців використання БРСД-МБР може здаватися дещо дивним іще й тому, що наявною ракетою 9К720 ОТРК "Искандер" Москва дістає майже до половини Португалії, тобто перекриває всю Європу. Хіба що мала вразити ядерна потужність ракети 200 кТн? Захід нового рівня шантажу не злякався, а реальна ймовірність обміну ядерними ударами - точно не те, чого насправді прагне кремлівський диктатор. Застосування ядерної зброї будь-де або конвенційної - по об'єкту НАТО приведе Путіна до поразки: перше - через відсторонення Китаю та Індії від підтримки; друге - внаслідок неможливості витримати протистояння з НАТО й економіками країн блоку. Путін не хоче поразки, тінь якої відсунулася із середини 2023 року; він уже хоче перемоги у вигляді рівних відносин із США й оформлення контролю над Україною (чи тимчасово над її частиною).
Однак для світової спільноти та України важливішою є інша, прихована складова "ракетного послання" з Москви. Підвищення рівня ракетно-ядерного шантажу свідчить про те, що в умовах західної підтримки у вигляді ракет, Москва не лише зазнає поразки від Києва, але й безумовно опиниться у невигідній ситуації під час майбутніх переговорів.
У листопаді Україна опинилася в критично важливій ситуації, але це було зумовлено не стільки появою БРСД-МБР, скільки безперервним наступом ворога вглиб країни. Офіційні аналітики, які обережно вказують на те, що війна переходить в найнебезпечнішу стадію, мають рацію – лише за один тиждень листопада Росія захопила територію площею близько 235 квадратних кілометрів.
Проте друга половина листопада відкрила нові можливості для покращення ситуації. Завдяки ініціативам адміністрації Байдена виникає перспектива застосування ракет ATACMS на глибину оперативних позицій в межах Росії. Якщо вірити деяким медіа, новообраний президент Трамп має позитивне ставлення до цього кроку, що свідчить про його бажання зрівняти переговорні шанси України з агресором. Ймовірно, це не стільки результат прагнення до справедливості, скільки необхідність для нового лідера забезпечити умови, за яких війну можна буде зупинити без поразки для США. Падіння України стало б катастрофою для Сполучених Штатів і Заходу, а також майже напевно призвело б до розпаду НАТО. Тому стратегія полягає у стримуванні конфлікту, навіть якщо це вимагатиме певних поступок. І, безумовно, йдеться не про миттєве вирішення, а про реалістичний термін. Трамп підтримує важливість європейських рішень у цьому контексті, зокрема, надання дозволу на використання крилатих ракет Storm Shadow/SCALP для ураження цілей на території Росії на відстані до 300 км. Успішні ракетні удари ЗСУ в Курській області не лише стали вдалими, але й створили ефект дзеркального тиску.
На тлі цього з'явилися непересічні рішення в політиці й економіці. США запровадили нові санкції проти Газпромбанку та ще десятків інших банків і фінансових установ РФ. ЄС ухвалив рішення обкласти санкціями нафтотранспортного гіганта РФ Совкомфлот, а Британія довела кількість підсанкційних суден до 73, що стало своєрідним світовим рекордом. Європа на низькому старті щодо розгортання потужної торгової війни з Китаєм. Зі свого боку G7 готова посилити тиск на Китай та "інші треті країни", які підтримують воєнну машину Росії. Випливли неофіційні дані, що "команда Трампа планує довести Іран до банкрутства за допомогою нового плану "максимального тиску". Це вже не кажучи про демарш Саудівської Аравії щодо намагання РФ під дахом БРІКС у Казані прискорити створення нової фінансової системи, альтернативної до наявної, західної. У цілому всі кроки Заходу вписуються в узагальнений вислів голови комітету в закордонних справах палати представників конгресмена-республіканця Майкла Маккола, що підтримка України збережеться. Зрештою, для здатних до аналізу зрозуміло, що економіка РФ тримається не тому, що вона потужна, а тому, що дії Заходу були занадто м'які. Цілком імовірно, настане інший етап, і Трампу надзвичайно вигідно, щоб усі важелі на стримування злочинного режиму у Кремлі увімкнув не він, а інші. Він прийде як миротворець і третейський суддя - така роль потішить його амбіції. Навіть за умов, якщо Путін влаштує "Карибську кризу ХХІ століття" - так тільки більше лаврів дістанеться Трампу за влаштування миру (чи небезпечного перемир'я).
Напередодні переїзду Трампа в Білий дім спробуємо окреслити нові умови та майбутні перспективи наступного року.
Перша перспектива: фактор гарантій, ймовірність союзників та відкриття нових форматів. Наразі Україна не має жодних гарантій безпеки, і, можливо, їх не з'явиться й у майбутньому. Однак альтернативні варіанти, за умови ретельного аналізу, можуть стати цілком прийнятними замінниками. Щоб зрозуміти, чи може щось за значущістю зрівнятися з офіційним запрошенням до НАТО, спробуємо визначити, чого саме ми прагнемо на цьому етапі конфлікту з Росією. Адже навряд чи хтось зважиться мріяти про те, що Трамп чи інша особа здатна привести світ до стабільного миру, не усунувши джерела російського фашизму в Москві, тобто не змінивши політичний режим у цій країні.
Яка ж може бути проміжна мета для України? Можливо, це тимчасове припинення війни, спрямоване на оновлення нації та зміцнення держави до рівня, недосяжного для будь-якого кремлівського впливу? Важливо досягти післявоєнного політичного та соціального ренесансу, заснованого на усвідомленні нашої української суб'єктності, незалежності та неподільності. Говоримо про межі міжнародно визнаних кордонів 1991 року, навіть якщо частини з них наразі окуповані. На жаль, термін "перемога" раптом став неприйнятним, і особливо прикро, що в цьому винні як наші західні партнери, так і ми самі.
Проте, якщо розглядати ситуацію з цієї перспективи, можна проаналізувати позитивні аспекти України наприкінці 2024 року. Держава стала активним гравцем на міжнародній арені, володіє найсильнішою армією в Європі і, вперше з моменту здобуття незалежності, діє з позиції власних інтересів, хоч і залишаючись значно залежною від своїх партнерів. Однією з переваг є усвідомлення міжнародної спільноти, що поразка України означає поразку західного світу, а також зростаюча загроза глобального конфлікту на фоні недостатньої готовності європейського НАТО до безпосереднього військового протистояння з Росією. Це стало каталізатором для "данської ініціативи", в рамках якої вже близько десятка країн почали фінансувати оборонну промисловість України для розширення виробництва озброєння. Європа шукає нові способи для підтримки, намагаючись використати Україну як щит від війни. Вона активізує заморожені активи РФ, підвищує обсяги виробництва ракет та боєприпасів, а також суттєво змінює свою риторику. Наприклад, Парламентська асамблея Північноатлантичного альянсу закликала уряди країн-членів надати Україні ракети середньої дальності для стримування російської агресії та забезпечення власної безпеки.
Однак до заміни гарантій ще є чимало часу. Яким чином це має відбуватися?
Першим етапом має стати створення таких умов, які позбавлять Москву можливості продовжувати війну. Після надання ракет ATACMS та дозволу на їх використання на території РФ, США повинні продемонструвати інші важелі впливу. Наприклад, передати крилаті ракети AGM-158 для F-16 з можливістю їх безперешкодного використання (основна дальність 370 км), а також новітні ракети PrSM з радіусом дії 500 км для РСЗВ HIMARS. Ці ракетні системи можуть бути надані адміністрацією Байдена або ж придбані європейськими державами. Країни НАТО в Європі можуть оголосити про закриття повітряного простору над Україною з метою стримування російської агресії. Це може стати важливою мотивацією для США, особливо для Трампа. Лише після того, як противник буде зупинений на полі бою, можна буде обговорювати перехід до тимчасового, більш-менш прийнятного миру.
Якщо розглянути економічні інтереси, можна зазначити, що офіційний Київ вже розпочав обговорення щодо потенційного використання українських ресурсів, таких як титан, уран, літій, цирконій та інші. Експерти вважають, що не випадково сенатор-республіканець Ліндсі Ґрем зробив заяву, в якій натякнув, що українські рідкоземельні метали можуть перетворитися на стратегічний актив для США.
Щодо повоєнних гарантій, існує ймовірність, що у випадку, якщо Трамп заблокує можливість повного членства України в НАТО, це може бути компенсовано розміщенням на території України ракетних систем Typhon середньої дальності. Ці американські наземні пускові установки здатні запускати крилаті ракети Tomahawk, замість їх розміщення в Німеччині. Ракети Tomahawk, в залежності від модифікації, можуть вражати цілі на відстані від 1600 до 2500 км. З урахуванням того, що в Росії розташовано 12 ключових ракетних заводів на відстані 500-1500 км від українського кордону, це виглядало б як логічний крок, який не варто вважати відірваним від реальності.
Не викликає жодних сумнівів, що після цього кроку Вашингтона німецькі крилаті ракети Taurus незабаром поповнять ряди Збройних Сил України. Зрештою, зміна на посаді канцлера Німеччини - від Шольца до Мерца - навіть без американського рішення, призведе до того, що ці ракети опиняться на українських винищувачах.
Контроль над Китаєм, Іраном та Північною Кореєю став важливим завданням для США в різних частинах світу. Як противник КНР, Трамп може застосовувати різноманітні стратегії стримування, зокрема санкційний закон CAATSA або ведення особистих переговорів. Він неодноразово підкреслював, що не відчуває впливу афганського синдрому на свої дії.
У будь-якому випадку, під час цього вакуумного проміжку часу — до завершення або самознищення кремлівського путінізму — Україна виступає як рятівник для Альянсу та глобальних демократичних цінностей. Вона цілком заслуговує на реалістичні гарантії з боку демократичного співтовариства.
Перспектива друга: фактор внутрішньої стійкості. Здається, Європа не залишить Україну хоча б через інстинкт самозбереження. Досі, незважаючи на ядерні потенціали, питання перемоги на полі бою забезпечується технологічними перевагами та міцною логістикою.
У той час, коли Сили оборони України потребують тисячі ракет і десятки тисяч дальнобійних дронів-камікадзе, а також належного забезпечення фронту боєприпасами, артилерійською технікою, бронемашинами та засобами для ближнього бою, спостерігається значне розширення переліку країн, готових інвестувати в українську оборонну промисловість. Після Британії та Данії до цієї ініціативи приєдналися Нідерланди, Литва, Естонія, Норвегія та Швеція. Основною метою цих вкладень є значне нарощування виробництва українських ракет, як крилатих, так і балістичних, а також ракет для реактивної артилерії. Крім того, планується масове виробництво дальнобійних дронів з радіусом ураження від 1000 до 2500 км.
Західні компанії можуть стати важливим доповненням до вже згаданих ракетних гарантій. Наприклад, німецька компанія Rheinmetall розпочала будівництво чотирьох цілком захищених заводів в Україні, а турецька Baykar планує запустити ще один. Шведський SAAB також на підході до ухвалення рішення про співпрацю. Окрім цього, ведуться переговори з Італією щодо спільного виробництва сучасних систем протиповітряної оборони, що вперше передбачає значну локалізацію виробництва в Україні, з очікуваними показниками до 30%. Спільно з компанією Thales Belgium реалізується виробництво ракет, що забезпечить ефективну протидію безпілотникам. Такі ініціативи можна розглядати як важливі елементи системи військових гарантій, оскільки навіть тимчасове припинення бойових дій може стати основою для активного розвитку оборонних можливостей, а також передвісником можливого розгортання військових контингентів.
Проте, найгостріші питання і виклики стосуються мобілізації та активізації внутрішніх високотехнологічних виробництв. Без суттєвих, швидких і системних перетворень, а також без забезпечення і підтвердження соціальної справедливості, говорити не лише про перемогу, а й про виживання нації стає надзвичайно складним завданням.
Необхідно терміново ліквідувати корупційні прояви та недбалість у структурах, що займаються мобілізацією та функціонуванням оборонної промисловості. Важливо продемонструвати суспільству рішучі покарання за такі правопорушення. Потрібно запобігти виникненню та впровадженню будь-яких форм економічного бронювання ("Плати й не служи"). Вкрай важливо терміново розширити існуюче рішення, яке дозволяє командирам військових частин здійснювати рекрутинг без залучення ТЦК. Крім того, необхідно реалізувати стратегію укрупнення шляхом масштабування успішних бригад. Слід оперативно запровадити ефективну програму для всіх державних службовців, які відповідають віковим та здоров'я критеріям, щодо їх мобілізації, проходження служби та участі в бойових діях, особливо у випадку скорочення державного апарату щонайменше вдвічі.
Кардинальних змін потребує і ОПК. Проблема неякісних мін стала віддзеркаленням похибок у побудові управління оборонною промисловістю - без трансформації вертикалі такі резонансні події повторюватимуться. Усі питання, які стосуються розвитку та виробництва зброї, слід підпорядкувати Міноборони. Мають бути програми - ракетна, дронова та боєприпасна, які повинні координуватись і виконуватися військовим відомством. ВТС у рамках цих програм - також справа військових як головного замовника зброї, який забезпечує армію. Тобто рішення, з ким та як розвивати і спільно виробляти ключові озброєння, - за військовими. Усі інші міністерства й відомства мають підпорядковуватися єдиному центру - в Міністерстві оборони.
Коли йдеться про ракети, всі питання адміністративного управління та координації мають проходити узгодження з Міністерством оборони. Це стосується, зокрема, проведення конкурсів та призначення ключових керівників проектів, які входять до ракетоносної програми. Також важливо враховувати діяльність відповідних підприємств. Не може бути так, що на прохання Мінстратегпрому підприємства Державного космічного агентства передаються під контроль АТ "Укроборонпром". Це особливо критично, оскільки Україна, яка вже кілька років не має космічної програми, все ж таки має намір повернутися до космічних досліджень, розвивати власне угруповання супутників та космічні дрони. Крім того, не повинно бути метою штучне підвищення рейтингу АТ "Укроборонпром" у глобальному списку виробників зброї шляхом передачі під контроль додаткових підприємств.
Центр розвитку технологій повинен отримати офіційне оформлення в Міністерстві оборони, а всі його підрозділи мають бути під контролем цього військового відомства з метою підтримки зусиль у війні. Україна демонструє сильні та інноваційні рішення, але для їх ефективного розширення бракує централізованої системи управління. Необхідно об'єднати потреби військових з можливостями наукової та промислової сфери. Наприклад, у Силах оборони налічується 170 різновидів дронів, тоді як потрібно було б мати лише кілька десятків. В результаті, мільярди гривень витрачаються без результату через відсутність єдиної стратегії для уніфікації зв'язку, навігаційних систем, систем наведення, двигунів та інших компонентів безпілотників.
Політика закупівель також потребує суттєвого покращення. Необхідно, принаймні, припинити використовувати державну таємницю як прикриття та розслідувати випадки зловживань як серед спеціалізованих експортерів, так і в конкретних ситуаціях Агенції оборонних закупівель. Крім того, важливо встановити відповідальність за процес приймання озброєнь і боєприпасів.
Основне, що потрібно зробити — це визначити пріоритети для держави. Наразі у нас є лише один ключовий пріоритет — вистояти у війні та уникнути поразки. Шанс для нації з'являється лише раз на кілька десятиліть, тому всі зусилля повинні бути спрямовані на досягнення цієї мети. Потрібно інвестувати в технології та інтеграцію штучного інтелекту в озброєння. Оскільки війна триває, технології, які є дешевими і масовими, стають все більш значущими та відіграють важливу роль. Саме вони можуть допомогти Україні витримати найважчі випробування.
