beppe-grilloІдея написання даного тексту виникла незадовго до оголошення результатів парламентських виборів в Італії 4 березня, на яких найбільшу кількість голосів набрав популістський «Рух П’яти Зірок», заснований коміком Беппе Грілло. Проте коментарі щодо феномену цієї політичної сили з боку окремих українських політичних експертів, активних дописувачів та користувачів соціальних мереж свідчать про наявність нерозуміння природи його виникнення. Це й спонукало до роздумів про нові тенденції в європейському (та й українському) політичному житті.

Насамперед зазначимо: жодної сенсації у перемозі “П’яти Зірок” немає. Ще у вересні минулого року, коли Беппе Грілло передав повноваження лідера 30-річному Луїджі Ді Майо, західні ЗМІ оцінювали шанси цієї партії на перемогу як “надто високі”. Після місцевих виборів на Сицилії стало очевидно: у демократів немає шансів на перемогу, але експерти сперечалися, хто буде фаворитом – партія Берлусконі чи “зірки”. Нічого дивного у тому, що «П’ять зірок», які відомі своїм євроскептицизмом, антиміграційними настроями і заявляють про необхідність зняття санкцій з Росії, отримали підтримку майже третини італійських виборців. І для оцінки даного явища варто насамперед оцінити тенденцію до росту популістських настроїв в Європі.

У 2006 році Баррі Левінсон зняв відому стрічку “Людина року” з Робі Вільямсом у головній ролі. За сюжетом, комік, який бере участь у президентських виборах, раптом стає більш переконливим, аніж інші кандидати, і перемагає. 12 років тому цей сюжет виглядав неймовірним. Зрештою, Баррі Левінсон неодноразово передбачав у своїх стрічках цікаві події і тенденції – у тому ж “Хвості, що махає собакою” він за два роки до скандалу з Монікою Левінскі спрогнозував секс-скандал у Білому Домі, а також війну на Балканах (у Левінсона – фейкова війна з Албанією, за три роки – справжнє варварське бомбардування Югославії). Тому й Том Доббс Левінсона за короткий час клонувався і поширився як явище.

І справа не лише в “Рухові П’яти Зірок”. Скоріше варто говорити про кризу ідеологічних партій та тріумф політичного популізму, або, як це явище називає сам творець “П’яти Зірок” Беппе Грілло, “політичної всеядності”.

Криза ідеологій – не породження сьогоднішнього дня. Криза ідеологій почалася після Другої світової війни, коли водночас відсіклися “екстреми” – крайньо лівий нацизм і крайньо лівий фашизм опиналися під забороною, комунізм все більше ставав утопією і почав мутацію під прагматичні форми, в яких все менше залишалося від марксизму, а буржуазні партії почали пошук нових ідеологічних та організаційних форм. Християнська демократія як форма трансформації консервативної ідеології, новітня соціал-демократія, що має мало спільного з ідейними пошуками кінця ХІХ – початку ХХ століття, зрештою, тетчеризм як спроба ідеологічного міксу – все це свідчило: старі ідеології більше не працюють. Ідеологія – це лише методологічне обгрунтування досягнення ідеї, а от із ідеями було скрутно.

Для європейців трьома ідеологічними китами стали а) об’єднана Європа; б) консьюмеризм (замаскований у тому числі під ідею “рівності можливостей”) і в) “відкрите суспільство” (частиною якого мало стати і “громадянське суспільство”). Саме ці ідеології протягом кількох десятиліть формували “мейнстрім”, хоча про майбутній ідейний вакуум, що може настати через кризу “прикладних ідеологій” другої половини ХХ століття, почали говорити давно: ще Карл Поппер говорив про можливість виродження свого дітища, “відкритого суспільства”, у потворні форми, які ми спостерігаємо подекуди зараз. Свободи, зведені у культ, можуть перетворюватися на різновид диктатури. Європа не ґумова і рано чи пізно мала би досягти межі розширення та постановки питання про внутрішню реформу. Консьюмеризм веде до втрати духовності, а рівність можливостей – до кризи лілерства і безініціативності.

“Нульові” роки в Європі пройшли під знаком відсутності яскравих лідерів. З точки зору історії, минуло два десятиліття суцільно сірих і невиразних політиків, які не наблизилися у своїй харизмі до рівня Міттерана, Тетчер, Коля – не кажучи вже про Де Голля, Черчілля, Аденауера, Крайського. Політики-функціонери розглядали і владу як функцію, і ідеологію як функцію, і партії як функцію. Сіра політика і відсутність яскравих подій і лідерів іноді вагоміша за соціальні проблеми. “Душа бажає свята”. І тоді на сцену виходять політичні сили, що або декларують “антиполітичність”, або ж просто займаються ламанням рамок і стереотипів.

Якщо дотримуватися певної хронології, то першим антимейнстрімним проектом в політиці був рух «зелених» – партії «нової хвилі», які з’явилися в 60-70-х рр. ХХ століття на базі соціальних рухів. Багатьом відома легенда про дві компанії, що виготовляли технічні мастила – одна якісні, з китового жиру, а друга – на основі нафтопродуктів. Обидві фірми претендували на один і той же тендер – поставки мастил для потреб армії. Тоді друга фірма вирішила проплатити екологічний рух під гаслом “Врятуйте китів!”. Одразу ж згадали про Мобі Діка, про проблеми морських гігантів, вдарили по морально-етичних нотках. Звісно, тендер виграли “нафтовики”, а перша фірма невдовзі стала банкротом. Так починався рух Зелених” у Європі. Принаймні, у підручниках з маркетингу і зараз можна знайти подібну історію.

Поєднавши енвайронменталізм з неосоціалізмом, духом французьких стундентських бунтів 1968 року, з пацифізмом і ідеями хіппі, “Зелені” спробували себе у політиці. Не випадково протягом тривалого часу культовою постаттю в середовищі європейських “зелених” був Даніель Кон-Бендіт – один з лідерів французької “студентської революції” 1968 року. “Зелені” на початках стали дійсно цікавим явищем: вони кидали виклик істеблішменту, заявляли про себе як про “інших”, “нових”. З ними пов’язували надії на оновлення політикуму. Зрештою, лідер французьких комуністів Жорж Марше попереджав, що ця нова позасистемна молодь швидко забуде про свої ідеали, як тільки надійде час керувати батьківською феркмою і експлуатувати трудящих.

Першу партію «зелених» було створено у 1973р. у Сполученому Королівстві. В 1994р. Партія «зелених» виникла у Франції. Наприкінці 70-х – на початку 80-х років вони з’явилися в кожній європейській країні. Нині партії «зелених» функціонують у понад 70 країнах світу. В Європі вони традиційно найпотужніші, але належать до категорії малих партій. В деяких країнах зелені встигли розколотися на декілька відгалужень, активно борючись між собою.

Популізм “Зелених” очевидний. Основа їх впливу – міфи, що транслюються через засоби масової інформації (перш за все телебачення) до мозку тієї частини населення, яка в силу своєї неосвіченості або довірливості піддається такому впливу. Ідея екологічного «кінця світу» експлуатується «зеленими» понад 40 років. Вичерпання запасів корисних копалин, глобальні зміни клімату, викликані людською діяльністю, всесвітній потоп, забруднення водних ресурсів – ось далеко не повний перелік того чим лякають обивателя «екологи». Звісно, серед «зелених» є і ідеалісти, які вбачають свою місію у порятунку планети і життя на ній, але від них, як і від усіх інших ідеалістів, у нашому світі не залежить рівно нічого. Більшість лідерів «зелених» організацій – люди прагматичні і у чомусь навіть цинічні, свідченням чому стала відверта робота німецьких “Зелених” на “Газпром” у питанні закриття атомних електростанцій на території ФРН. Можна згадувати акції зелених при лобіюванні будівництва тих чи інших об’єктів тощо.

«Зелені» давно перетворилися на інструмент в руках могутніх корпорацій з мільярдними оборотами.

Проте вже в “нульових” “Зелені” сприймалися як респектабельна політична сила і частина західного істеблішменту. І не лише вони. Це – доля будь-якого покоління “бунтарів”. “Якщо ти в молодості не був радикалом – ти дурень, якщо у зрілому віці не став консерватором – ти тричі осел”, — говорив Клемансо. Нові покоління потребують і нових героїв, і нових форм, і нової якості популізму.

“Подивіться на західних політиків. Білл Клінтон: у молодості курив маріхуану і “косив” від армії, брав участь у пацифістських рухах. Хав’єр Солана: колишній “червоний” професор, дисидент, прихильник руху хіппі. Йошка Фішер: колишній хіппі, курив траву, активний учасник антивоєнних маршів. Тоні Блер: колишній рокер, хіппі, мав проблеми з поліцією. Потім ці “діти квітів”, що виросли на “зеленій” ідеґ та ідеології ненасильства, стали дорослими, прийшля до влади і закидали бомбами Югославію”, — писав у 2000 році Василь Аксьонов.

Наступна хвиля популізму та “боротьби з істеблішментом” припадає на середину “нульових” і розвиток ІТ-технологій. Саме в цей час у Європі з’являються Партії піратів. За великим рахунком це – “зелені” комп’ютерної ери: вони вимагають вільного доступу до інформації, скасування плати за програмне забезпечення тощо. Інтернет у їх розумінні не повинен мати обмежень і не повинен змушувати людей платити.

У 2009 році європейські піратські партіґ підписали “Упсальську декларацію”, яка проголошувала реформу авторського права, звільнення некомерційної діяльності від законодавчого регулювання, заборону DRM-технологіх, реформу патентного права, зміцнення громадянських прав, свободу слова, анонімність в процесі комунікації тощо.

Дуже швидко “пірати” почали здобувати популярність: на початок 10-х років у Європі вони налічували до 500 тисяч членів та симпатиків – переважно серед молоді. Деякий час були представлені у Бундестазі. Сьогодні “пірати” отримали 10,79% голосів на виборах у Чехії і 9,2% голосів на виборах у Ісландії.

Але проблема – та ж сама: вони дорослішають, серйознішають і втрачають первісну нішу і первісний імідж “хуліганів”.

У Польщі у жовтні 2011 року третій результат (10,02%) продемонстрував підприємець Януш Палікот, який в умовах кондового католицького консервативного суспільства кинув виклик традиційним цінностям. Принагідно зазначити, що на початку своєї публічної кар’єри люблінський горілчаний король Януш Палікот позиціонував себе як «християнський бізнесмен», повчав поляків, як працювати в бізнесі та дотримуватися Євангелія. Після смерті Івана Павла ІІ він був головним інвестором католицького тижневика «Озон». Після цього Палікот перекваліфікувався в ліберала, був депутатом ліберальної правиці – «Громадянська платформа» (ГП) у Сеймі. Виступав на підтримку свободи підприємництва та закликав протидіяти надмірній бюрократії.

Однак Палікот вловив “хвилю” і змінив імідж. Він почав відверто критикувати суспільні інститути, демонструвати політичний нігілізм, фотографуватися з пістолетом і вібратором у руках, у список своєї політичної сили включив лідера гей-руху Роберта Бедроня і трансгендера Анну Ґродську. Свого часу Єжи Урбан шокував польське суспільство своєю газетою “Nie!” – Палікот переніс дух цього видання у активну політичну площину. Фактично Палікот – це нове слово в європейській політиці, це спроба використати бажання посміятися над надто серйозними політиками. Згодом приклад Палікота був використаний і в інших країнах.

І ось тут ми підходимо до феномена Беппе Грілло.

У 2009 році комік Беппе Грілло заснував власний політичний рух і назвав його «Рухом П’яти Зірок» (Movimieto 5 Stellе). «П’ять зірок» у назві руху символізувало чисту воду, екологічний транспорт, відновлювальну енергію, право на доступ в Інтернет і захист навколишнього середовища.

Цікавий факт: у випадку з Грілло літера V відсилає до розповсюдженої італійської лайки vaffanculo, що приблизно перекладається як «в дупу» («В дупу» стало політичним кредом Грілло і головним салоганом його діяльності).

На початку «Рух П’яти Зірок» як будь-яка популістська організація з готовністю декларує як крайні праві, так і крайні ліві гасла. Проте згодом в риториці руху з’являється євроскептицизм, а головними ворогами стають брюссельські бюрократи і канцлер ФРН Ангела Меркель. Крім цього, Грілло виступає за зниження податків для бідних і проти участі Італії в європейській зоні вільної торгівлі.

Якщо до загальних виборів 2013 року, на яких «Рух П’яти Зірок» набрав понад 25% голосів і виявився другою за чисельністю партією в парламенті, Беппе Грілло – коміка, політика-початківця – опоненти нерідко називали клоуном, то після перемоги стали характеризувати як найнебезпечнішу людину в Європі.

А далі – пішло-поїхало. Подібні приклади є заразними.

…2 квітня 2017 року відбулися президентські вибори у Сербії, на яких справжньою сенсацією стала поява молодого політика Луки Максимовича: за нього віддали свої голоси 9,42% громадян. 26-річний Максимович сворив пародійну партію «Спробуйте Сарму» (Сарму проба нісі, СПН). Сарма – сербський різновид голубців. Сам Максимович став відомим під псевдонімом «Лютіша Прелетачевич Бєлий» («прелетачами» в Сербії називають політиків, які легко переходять з однієї партії в іншу). Партія Максимовича на місцевих виборах 2016 року відверто говорила: «Ми брешемо людям, тому, що їм це подобається». Одним із виборчих гасел партії стало відкриття кабінетів евтаназії в усіх лікарнях Сербії для того, щоб зменшити витрати на утримання пенсіонерів. Як результат такої пародійно-комічної гри, партія на виборах отримала 20% підтримки і стала другою по кількості мандатів в місцевих органах влади. У 2017 році Максимович в ході президентської кампанії (в якій висунувся за три тижні до голосування) не зрадив своєму стилю: він обіцяв викопати море в Сербії і засипати туди 50 тонн солі.

…Наприкінці 2017 року відбулися президентські вибори у Словенії. Незважаючи на те, що роль президента у цій країні є переважно церемоніальною, влада зосереджена в руках прем’єр-міністра, тим не менше результати перегонів стали певною мірою неочікуваними для влади.

Президент Борут Пахор, який користується значною популярністю серед громадян, не отримав прогнозовану багатьма експертами, перемогу в першому турі, за нього проголосувало 47 % виборців. Його найближчий суперник — відомий 39-річний комік Мар’ян Шарец — отримав 25%. Визнаний майстер комедії Шарец виступав на Радіо «Га-Га» і в телевізійному шоу «Хрі-Бар» Сашо Хрібара, граючи роль Івана Серпентиншика, селянина із Верхньої Країни. Крім того, він імітував голоси словенських президентів і прем’єрів, Усами бін Ладена, Фіделя Кастро тощо. В 2010 році 32-річний Шарец створює партію «Позитивна Словенія» і бнон участь у виборах мера міста Камник.

Цікаво, що у другому турі Пахору вдалося покращити свій результат на 6% (52,94%), у той час як Шарец отримав додатково 22% голосів (47,06%). Саме це стало тривожним сигналом для влади і засвідчило зростання невдоволення громадян істеблішментом.

Можна сміливо говорити, що маємо справу з тенденцією. Відсутність героїв створює вакуум, який заповнюється клоунами. Лицемірство влади призводить до того, що настає час лицедіїв. Делегування політиками своїх повноважень (і державного суверенітету) зовнішнім структурам викликає спершу роздратування, потім – бажання сміятися над станом речей. Надто серйозні і патетичні промови і обіцянки “традиціинйх політиків” призводять до ставки на популізм як продукт зневіри і недовіри. “Ми обманюємо людей тому, що їм це подобається”, — каже Маркович у Сербії, і йому вірять. Бо знають: ні Вучич, ні Брнабич, ні Шешель ці слова не повторять, але діятимуть у чіткій відповідності до сказаного Максимовичем.

Виголошуючи антибюрократичні гасла, даючи прості та зрозумілі для більшості рецепти (як правило – забрати у багатих і поділити між іншими, відокремлення економіки від політики тощо), неопопулісти потрапляють в ціль: адже вони говорять те, що люди хочуть почути. Феномен Трампа у США, Томіо Окамури у Чехії, Ксенії Собчак у Росії, Павла Кукеза у Польщі лише підтверджує тенденцію. Звісно, поруч з нею йде й інша тенденція – до пошуку нових “героїв”, що можуть не висміювати проблеми, а реально перемагати. Як приклад – Макрон у Франції, Сальвіні у Італії чи Курц у Австрії. Але це – тема іншої статті – про неопопулістів у образі “героя”.

Україна у цих процесах теж не стоїть осторонь. Навіть більше. Те, як вперто на роль новітніх месій сватають Зеленського і Вакарчука, дає підстави говорити: йдемо в європейському руслі. Але шукаємо не “героя” – до цього рівня наше суспільство ще не доросло. Шукаємо свого чи то Грілло, чи то Палікота, який би міг замінити собою нинішню владу.

Понад 40% українців ще не визначилися зі своїм вибором. Відсутність героїв компенсується клоунами.

 

P.s. Коли стаття була готова, засоби масової інформації повідомили про європейське турне колишнього радника і головного стратега Дональда Трампа Стіва Беннона. Виступаючи у Цюріху, він заявив, що вважає Швейцарію батьківщиною сучасного популізму, який виводить з руху “Ні!” Крістофера Блохера (1992 рік). Беннон оголосив, що популістський рух лише розгортається і “історія на нашому боці”. Він вважає, що невдовзі настане крах “давоської еліти” і спрогнозував найближчим часов розвиток глобального популізму у світі.

 

Олег Витягов, Кость Бондаренко, Фонд UP, для «Хвилі»

Поделиться историей

Оставьте комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *